4 глава (картина 2)

Неділя почалася з дощу — важкого, мовчазного. Я сиджу в квартирі з великими вікнами, за якими — ліс непривабливих будівель, що здається безмежним. Переді мною на столі — невелике полотно та дешеві фарби. Я пишу картину. А що ще мені робити? Це місто чуже мені, і мова ця теж чужа. Більше нічого тут робити. Тому я пишу картину. Час від часу ловлю себе на тому, що не розумію — котра година, який сьогодні день, скільки я вже сиджу тут. Може, сорок хвилин. Може, три години. Інколи я думаю, коли ж нарешті прокинусь? Від початку повномасштабної війни в Україні минуло вже більше року, але прокидаючись кожного ранку в орендованій квартирі, я все ще відчуваю дивне здивування, і думаю: мабуть, це просто такий довгий страшний сон.

Здається, все моє існування стислося в один нескінченний момент, в якому я з хворобливою гостротою відчуваю тягучу, наче сироп для кави, тугу. Наче між мною та рештою світу перестав існувати будь-який зв'язок. Часом через це відчуття я стаю страшенно нетерплячою, бо мені хочеться, щоб це скоріше закінчилося. Але не закінчується. І від цього робиться нестерпно моторошно, адже я зависла між «до» і «після». Я начебто живу, вчусь, виходжу на вулиці, де не падають снаряди. Навіть подругу знайшла. Але розумію, що це не «після».

Раптом я здригаюсь від звуку вібрації. Телефон дрижить на столі, серед тюбиків фарб, ніби намагається втекти звідти. Я нахиляюсь, беру його до рук і бачу повідомлення від Асі: «Є ідея. Я в бістро за рогом, якщо прокинешся раніше, ніж до мене дійде кава». Я тупо дивлюся на екран декілька секунд, роздумуючи, чи варто виходити на вулицю, під зливу, яка стоїть стіною. А потім пишу: «Зараз буду».

Перевдягнувшись у спортивний костюм, я сую телефон у кишеню і раптом чую стук у двері. Я виходжу в передпокій й відчиняю.

— Здрастуйте, я ваш сусід... — ламаною англійською промовляє хлопець з дивною зачіскою. — Низ. Моя квартира знаходиться там, де низ.

— Сусід знизу?

— То ти українка! Чому раніше не сказала? — він зітхає з полегшенням. — В тебе є Пепсі?

Я на секунду зависаю.

— Так є чи немає?

— Є.

— Можна?

— Ну… Можна.

Я окидаю поглядом цього дивака, який вирішив, що сусідня квартира — це безкоштовний магазин, і, зробивши висновок, що він не схожий на злочинця, швидко прямую до кухні. Передаю йому бляшанку та спостерігаю, як він іде. Потім виходжу на вулицю, де миттєво промокаю, адже забула парасолю.

Я йду по тісному та повторному місту, оминаючи дірки в асфальті, які схожі на затоплені водою величезні, по-європейськи убогі, кратери. Коли декілька затоплених дощовою водою кварталів опиняються позаду, я раптом відчуваю щось схоже на розчарування. Чи то в собі, чи в погоді, чи у всьому цьому нескінченному очікуванні чогось невизначеного.

— Твоє життя — це сором. І в тебе немає виправдання. — звучить дивний шепіт десь всередині голови, мов чужа думка якоїсь наполегливої чорної плями, що пронизує мою свідомість.

Я не звертаю на це уваги. Лише думаю про те, що зовсім не хочу повертатись до того життя, яке було до цього моменту. Я хочу зупинити час й залишитись назавжди під холодним дощем на цій порожній вулиці. Але знаю: я всеодно повернуся.

— Бачити тебе не можу. Мрію, щоб ти, тупе гівно, провалилася в каналізацію. — знов шепоче щось всередині мене.

Здається, повернись я трохи назад в часі, я б вчинила інакше. Я б ніколи не дозволила собі погодитись з обставинами. Я б не пустила в порожнечу своє життя. І тепер я розумію: я не хотіла б залишитись в цьому моменті. Я б хотіла зробити все, щоб ніколи в ньому не опинитися.