3 глава

— Моя мила, я ввважаю, твої картини має побачити увесь світ. — натхненно промовляє Софія, переводячи погляд від полотна на мене. — Ти й без того кожен місяць змінюєш країни, а це чудова можливість знов обʼїздити половину планети, тільки на цей раз влаштувавши купу чудових виставок.

— Так, люди будуть вражені. — киває Андре.

— Це ж справжній переворот у мистецтві, нова хвиля… Це…

— Ніби крик.

— Так, любий! — Софія схвильовано дивиться на свого чоловіка, й знов повертається до мене. — Це ніби крик, виклик, історія, зашифрована у фарбах. Люди вийдуть із виставок іншими, ніж заходили.

— Дякую вам, Дюжардени. — зворушено усміхаюсь я. — Але, Софія, ти ж знаєш, в мене не так багато вільного часу.

— Знаю, знаю. Одна з найбільших компаній у світі, справжній флагман ігрової індустрії — і водночас колектив, який і кроку без тебе зробити не може.

— Це не так. — тихо сміюся я.

— Моя люба! — Софія кладе руку на серце й зітхає так, ніби збирається розповісти трагедію світового масштабу. — Я досі памʼятаю наші суботи! Ми, троє відчайдушних аристократів із мʼячами для гольфу, ледве встигали зробити декілька ударів, як твої колеги вже дзвонили! У суботу, боже мій! — вона розводить руками, наче звертається до небес. — Світ ще не бачив такої самовідданості корпоративним ідеалам.

Я поглядаю на Андре, який так само старається стримувати добрий сміх, цідячи шампанське зі свого флюте.

— Ти навіть кінний клуб відвідуєш лише раз на тиждень. — додає вона.

— Просто я люблю свою роботу.

Софія злегка нахиляє голову, і її усмішка стає тихішою, майже співчутливою. Андре дивиться кудись крізь мене, у далеку точку на стіні.

— Це є справжній парадокс творця. — вимовляє він задумливо. — Щоб залишити слід, ти мусиш втратити себе.

— Проте, моя люба, хіба не в цьому сенс? — Софія лагідно торкається моєї руки. — Ми всі розчиняємось у тому, що любимо. Хтось — у людині, хтось — у картині, хтось — у роботі. Мистецтво лише відвертіше визнає цю втрату.

Я киваю.

— Знаєте, це дуже хороше шампанське. — раптом каже Софія, роблячи ковток. — Може підемо, візьмемо ще?

— Ви йдіть. Я хочу трохи прогулятися залою. — відповідаю я.

Розпрощавшись, Дюжардени ступають далі по залу з таким виглядом, наче дюжина працівників кейтерингової служби десь поруч лише й чекають їхніх розпоряджень щодо шампанського. Якийсь час я просто стою, дивлюсь їм услід, а потім підходжу до наступної картини. На невеликому полотні зображено пшеничне поле, у центрі якого — дві маленькі фігури людей без очей.