2 глава (картина 1)

Я сиджу на ліжку й пишу картину. В бездротових навушниках тихо грає Моцарт. Пензель мʼяко ковзає по деревʼяній палітрі, утворюючи дивні відтінки з коричневого та блакитного, з помаранчевого та зеленого.

Сьогодні я прокинулася від відчуття, що мене спалюють живцем. Мабуть, це був легкий напад божевілля. Від початку повномасштабної війни й переїзду до цього богом забутого місця на самому узбіччі Європи, такі напади трапляються часто. Я прокидаюсь то від кошмарів, то від ірраціонального почуття жалю, через яке раптом стає прикро за всі мої вчинки.

Здається, кожного разу, коли я засинаю, в мою напівпрозору реальність вривається персональний крадій спогадів, який забирає з собою все хороше й лишає мені лише ці кляті кошмари та безглуздий жаль. З кожним днем я все більше відчуваю гостре відчуження від самої себе й свого життя загалом. Мов людина в сталевих грозах, яку несподівано позбавили минулого та майбутнього. Я вже починаю думати, що варто було б записувати все, що зі мною відбувається в цьому нескінченному теперішньому, у блокнот. Купити якийсь новий, або обрати з тих, що батько приносив з роботи — їх величезна купа, на будь-який смак, і на кожному з них логотип «TUV Nord».

Я відкладаю пензель на стіл і окидаю поглядом кімнату — тісне приміщення з непривабливим ремонтом. Раптом думки приводять мене до Ван Гога. Можливо, його орендована квартира була краще за цю. Напевно, він писав картини не на ліжку, а на зручному мольберті. І, ймовірно, йому не довелося залишити казковий Київ та звикати соромитися нечепурних циган, які кожного ранку чекають під урною на новий пакет сміття. 

Я беру пензель назад до рук. Адже все одно не знаю, навіщо я Ван Гога згадала. Жодної з його картин я до ладу й не зрозуміла. Мабуть, просто перебирала різні думки й збагнула, що навряд Ван Гог усміхнувся б з соромом та сказав би:

— Так, я буваю надміру сумним.

Якби раптом його життя, безхмарне й тихе, назавжди забрала війна.