1 глава

Розрахувавшись із таксистом, я залишаю салон автомобіля, де звучать останні акорди пісні «De Plus Belles — Les Gosses», і ступаю на бруківку, вкриту тьмяним світлом вуличних ліхтарів. Над Парижем розливається безкінечно м’яка ніч, пронизана запахом зоряного пилу. Я повільно підіймаюсь вузькими кам’яними сходами, порушуючи сонну тишу стукотом підборів.

У вестибюлі галереї мене зустрічає приглушене світло настінних бра. Я проходжу повз гардеробні, — де покоївка акуратно приймає моє пальто, вкладаючи його на вішалку з металевим дзвінким звуком, — і підіймаюся на другий поверх сходами з проміжним майданчиком, вкритими бордовим килимом.

Простір розкішного залу розкривається переді мною раптово й велично. Під високою стелею тремтить світло громіздких кришталевих люстр. Тут, на порозі, серед ароматів олійних фарб і шепоту натовпу, мене зустрічає група світських інтелігентів, чиї обличчя сяють від захоплення, ніби це найважливіший вечір їхнього життя.

— Я щиро радий бути присутнім на виставці ваших картин. Давно мав бажання зустрітися з вами особисто. — мовить один з них з легким акцентом, що натякає на лондонські передмістя, але намагається вдавати паризьку легкість.

Я стримано усміхаюсь і злегка нахиляю голову в знак вдячності. У цей момент до мене підходить ще одна компанія гостей — двоє чоловіків у класичних костюмах і жінка у темно-синьому платті.

— Ваші полотна вражають своєю глибиною. — з цікавістю заглядаючи мені в очі, каже вона. — Що надихає вас на створення таких образів? І чому ви рідко коментуєте свої картини для відвідувачів?

— Не будь такою наполегливою, Лізо. — чоловік поряд мʼяко торкається її руки. — Вона вже давно захоплюється вашим мистецтвом, пані.

— Це правда. Тому я трохи нервую. — сором’язливо усміхається жінка.

— Я звикла бачити світ через кольори і форми. Слова лише ускладнюють сприйняття. Мої роботи говорять самі за себе. — відповідаю я.

Вона на мить завмирає, ніби намагаючись розпізнати у цій відповіді прихований сенс.

— Це цікаво…

Чоловік поруч задумливо нахиляє голову. Його погляд мимоволі бігає по полотнах, зупиняючись на кожному мазку фарби, на кожному відтінку.

— Ви маєте рацію. — нарешті промовляє чоловік. — Можна довго обговорювати техніку й натхнення, але все одно залишиться відчуття, що картини живуть своїм життям.

— Моя чудова, ми навіть не сподівалися, що зможемо побачити тебе тут! — чується зовсім поруч лагідний жіночій голос.

— Перепрошую. — кажу я гостям.

І обертаюсь, зустрічаючись поглядом зі своєю чарівною подругою та її чоловіком.

— Твоя присутність для нас — найприємніша несподіванка! — муркоче вона, хапаючи мої долоні у свої.

— Дюжардени, невже ви встигли? — питаю я з приємним здивуванням в голосі.

— Ображаєш! — Софія радісно цілує мене у щоку, і обертається. — Андре, розповіси їй скоріш.

— Ми навіть під час…

— Ми навіть під час подорожі думали про твої картини! — не стримавшись, перебиває Софія. — І коли дізналися, що виставка відкривається саме тепер, ми вирішили змінити маршрут й приїхати раніше.

Її чоловік тихо сміється, поглядаючи на мене з легкою іронією.

— Сьогодні вона щаслива, як ніколи. — говорить він, і в його очах читається щире захоплення.

— Я дуже ціную це. — вдячно усміхаюсь я.

Ми трохи відступаємо від натовпу, прямуючи легкими кроками до невеликої зони, де стоять келихи та пляшки шампанського. Софія тримається поруч зі мною, її рука ненав’язливо торкається моєї.

— То і як вам Валенсія?

— Це було казково. — зітхає Софія, і в її голосі чути відлуння спогадів, що досі пахнуть морським бризом. — Уяви собі: вузькі вулички старого міста, і раптом — ці фантастичні білі будівлі, немов із майбутнього. А цей аромат апельсинового цвіту! Ніколи раніше я б не подумала, що ціле місто може пахнути апельсинами.

— Ось як?

Андре хитає головою.

— Так, було чудово. Але все ж… — він робить паузу й передає одне флюте Софії. — В передостанній день нас обдерли, як липку.

— Як ми тільки назад до Парижу діставалися — навіть згадати страшно. Господи, до чого ж можна зіпсувати таку прекрасну поїздку!

Ми проходимо по залу до першої картини, повільно ступаючи між рядами гостей у вечірніх сукнях і костюмах, серед м’якого гулу розмов, уривків сміху й тихого дзенькоту келихів. На полотні перед нами зображено постать у каптурі, яка дивиться на своє відображення у великий калюжі, та бачить у ньому поряд з собою руду дівчину у зеленій сорочці.

— «Спогад». — читає Софія на маленькій табличці з назвою.