Розділ 14

Кімінела

Кімінела сиділа на одному з вузлуватих коренів старійшини Уацхæссæга та притулившись до твердої, шерехатої кори його стовбура, розповідала про інгензі. Взагалі, говорити вголос було не обов’язково, але так було простіше й ефективніше, адже коли людина щось розповідає, її свідомість яскравіше формує образи, які сприймають арборес. А ще, спостерігаючи за змінами в організмі людини, арборес оцінюють правдивість розповіді та особисту реакцію на події, про які повідомляє візитер. Тому, ніхто при здоровому глузді не каже арборес неправду. Існує навіть приказка, «бреше, як смертник перед арборес», бо таке дерева не пробачають. Втім, серед підлітків з давна існує небезпечна розвага — спробувати правдоподібно збрехати другу-арборес. Не старійшині звичайно, а якомусь молодому. Іноді це виходить, проте не надовго і виключно тоді, коли юний арборес має відповідний настрій, азарт і навмисне не використовує доступ до спільної кореневої системи. Батьки суворо забороняють це, бо майже в кожному поколінні є жертви таких розваг, оскільки, про що б підлітки не домовлялися з молодим арборес, потім інформація про їх спілкування потрапляє в спільну кореневу систему. Спільнота арборес завжди про це дізнається, оцінює ступінь успішності брехні та, якщо визнають її небезпечною, вживає заходів. Іноді це обмеження якихось функцій умілого брехуна, наприклад, вміння говорити чи дітородних можливостей, а іноді й смерть. Але, на жаль, через те, що покарання за такі дурощі не миттєве, регулярно знаходяться ті, хто не вірить в його невідворотність, доки не отримає власний досвід або сумний наочний приклад. Батько якось сказав Кімінелі, що попри сумні наслідки, цей досвід корисний для обох сторін. Молодь усвідомлює відкладену небезпеку, арборес коригують свої знання, а люди позбавляються безвідповідально-ризикових елементів. Єдине, про що батько шкодував, так це те, що на брехню людей одне одному арборес не реагують. Максимум, можуть повідомити про факт її виявлення, та й то лише якщо арборес спитати.

Уацхæссæг попросив Кімінелу максимально детально згадати все з моменту її першої зустрічі з інгензі.  І вона старанно згадувала події, дії, емоції, враження. Десь під кінець розповіді арборес звернув увагу дівчини на кілька її вчинків та емоцій, щодо одного з інгензі. Кімінела спробувала їх аргументувати, але виявила, що ці пояснення мають непереконливий вигляд, а часом взагалі нелогічні з огляду на вчинки того інгензі. Це спантеличувало. Проте сильніше дівчину вразило те, що вона раптом поглянула на свої дії з позиції арборес. На якусь мить відчула себе не людиною, а яскравим клубком хаотичних емоцій для впорядкування яких катастрофічно не вистачає внутрішнього спокою. Того спокою, який наповнював Уацхæссæга.

Тим часом арборес м’яко почав впорядковувати емоції дівчини. Не коригувати, чи гасити, ні. Він акуратно розплутував той жмуток, структуруючи його, дозволяючи Кімінелі оцінити кожну емоцію, її витоки, дію, наслідки. Дівчина відчувала, як поступово заспокоюється, позбувається сум’яття й одночасно немов спостерігає за собою чужим поглядом. Це було незвично, трохи моторошно й надзвичайно цікаво. Уацхæссæг пояснив, що такому ширшому сприйняттю, вона завдячує Меседзі. Його частинки, що розчинилася в її організмі під час відновлення, забезпечують дівчині не лише кращий стан та триваліше життя, а й ближче єднання з арборес. Старійшина не торкався оцінки рішення Меседзі, єдине, що Кімінела відчула, це те, що Уацхæссæг його приймає, попри те, що воно було зовсім нетиповим. Власне, за всю історію співіснування людей і арборес Кімінела знала лише кілька випадків такого екстремального зближення. Першим і найвідомішим була Мавка, єдина і неповторна, але вона за це заплатила своїм людським тілом, повністю розчинившись в арборес. Потім було ще кілька Яхандіпаті, яким арборес надавали неймовірні можливості. Саме цим керівникам народ Кімінели завдячує організацією шахарів, налагодженням взаємодії з торговцями, ірмаками, опануванням та умінням комбінувати технології кількох рас. Але це були виключення, бо зазвичай подібного зближення з арборес люди досягали поступово. Наприклад, Енкудабау старійшини відмітили з дитинства, але необхідного для керування шахаром рівня він досяг не так давно, у зрілому віці.

За нормальних умов це займало роки. Здібних дітей арборес відмічали своєю прихильність з перших днів від народження, навіть, якщо такі діти народжувалися серед глухих. Таких обдарованих, як і всіх дітей, які народились серед глухих, але мали здатність чути арборес, патрулі періодично привозили до шахара, бо дикуни їх полишали звірям, або намагалися вбити. Кімінелу завжди дивували жорстоко-чудернацькі вірування глухих у якихось кровожерливих невидимих богів, милість яких вони намагалися купити приносячи в жертву власних дітей. Дітей, які могли б їм допомогти нарешті порозумітися з арборес, глухі чомусь боялися, вважали «одержимими», «проклятими». В шахарі ж таких дітей називали щасливчиками, бо вони зазвичай гарно відчували ліс і ставали прекрасними патрульними та захисниками. Діти ж з найперспективнішими здібностями мали можливість поступово, шляхом тривалих занять та впливу арборес, відточити свої вміння та отримати широкі можливості. Найкращі з них ставали Травниками, Переговорниками або посідали пост Яхандіпаті. Вони забезпечували та підтримували ефективну взаємодію між людьми, арборес та інгензі. Батько Кімінели був переговорником, та й сестра від народження мала підвищенні здібності. Сама ж Кімінела раніше мала посередні навички спілкування з арборес. Їй краще давалася взаємодія з представниками швидкого життя. Але Меседзя все змінив.

Уацхæссæг завершив впорядкування емоцій дівчини та поставив їй завдання повторити досвід спілкування з інгензі, щоб спробувати самостійно все це систематизувати та усвідомити. Завдання здавалося складним, незвичним й одночасно цікавим, тож полишивши арборес Кімінела задумливо почала спускалася до шахару. Й десь на середині того шляху назустріч їй несподівано вийшов Яйкой.