Першого вересня я прокинулася від будильника й одразу зрозуміла, що літо закінчилося.
Не тому, що за вікном було холодно. Навпаки, сонце впевнено світило крізь фіранки, на балконі пахло нагрітими за ніч квітами, а сусідський кіт знову лежав на даху гаража так, ніби саме він відповідав за погоду в нашому місті.
Літо закінчилося, бо на стільці лежала випрасувана сорочка, біля дверей стояв рюкзак, а мама вже вдруге кликала мене снідати.
— Соломіє! Якщо ти не встанеш зараз, доведеться йти до школи в піжамі!
— Це було б сміливе творче рішення! — гукнула я з кімнати.
— Це було б рішення, про яке я шкодуватиму все життя!
Я засміялася й нарешті підвелася.
На письмовому столі лежав мій блокнот. Той самий, із дванадцятьма пунктами, які я записала першого червня, переконана, що зможу організувати власне літо так само легко, як розкласти книжки на полиці.
Я підійшла й розгорнула його.
На першій сторінці все ще виднілися мої початкові плани. Деякі пункти були позначені галочками, біля інших стояли зірочки, а останній рядок — «Не закохуватися» — був перекреслений так рішуче, наче я намагалася скасувати не слово, а цілу версію себе.
Поруч моїм почерком було написано:
«Дозволити собі закохатися».
Я провела пальцем по чорнилу.
Колись мені здавалося, що дорослішання — це коли ти перестаєш боятися. Коли знаєш, чого хочеш, не сумніваєшся у власних рішеннях і можеш дивитися в майбутнє без бажання підглянути останню сторінку.
Тепер я підозрювала, що дорослішання — це коли ти все ще боїшся, але вже не дозволяєш страху вирішувати за тебе.
Я закрила блокнот, поклала його в рюкзак і пішла снідати.
— Готова? — запитала мама.
— Майже.
— Що означає «майже»?
— Що я готова морально, але фізично ще не знайшла другу шкарпетку.
Мама мовчки вказала на мою ногу.
Друга шкарпетка була на ній.
— Не коментуй, — попросила я.
— Я й не збиралася.
Вона усміхалася так, що я відразу зрозуміла: коментувати вона буде подумки. І, найімовірніше, ще розповість про це комусь із родичів.
Після сніданку я взяла фотоапарат і вийшла з дому.
Місто було тим самим.
Та сама пекарня, біля якої Марко мало не збив мене велосипедом. Та сама вулиця з будинком, обвитим виноградом. Та сама зупинка, де бабуся з полотняною торбинкою завжди сварилася з водіями маршруток.
Але тепер я помічала в ньому більше.
Можливо, тому, що навчилася дивитися не лише на будинки, тріщини в стінах і відбиття у вітринах. Можливо, тому, що літо навчило мене: місця стають важливими не тільки через те, який вигляд мають, а й через те, хто був поруч, коли ти їх побачила.
Я зупинилася біля старої брами, яку фотографувала ще в червні.
Тоді мені подобалося, як виноградна лоза обплітала металеві прути. Тепер за брамою стояв хлопчик і намагався навчити маленького собаку перестрибувати через велосипедне колесо.
Собака, як і його попередники в моєму житті, не поділяв людських амбіцій. Він сів і почухав вухо.
Я засміялася, підняла фотоапарат і зробила знімок.
Не тому, що він був ідеальним.
А тому, що був справжнім.
Дарина чекала на мене біля школи.
На ній була нова сорочка, волосся зібране стрічкою, а в руках — кава з маленької кав'ярні навпроти.
— Ти запізнилася на дві хвилини, — оголосила вона.
— Доброго ранку й тобі.
— Я вже почала хвилюватися, що ти втекла з міста, щоб фотографувати голубів у Карпатах.
— Я б принаймні залишила записку.
— На твоєму місці я написала б: «Не шукайте мене. Я нарешті знайшла гарне освітлення».
Ми розсміялися й обійнялися.
Я помітила, що Дарина змінила шпильку у волоссі. Замість звичної чорної тепер була маленька срібляста зірка.
— Гарна, — сказала я.
— Дякую. Купила вчора.
— Чому не показала?
— Бо ти була зайнята тим, що дивилася на телефон і всміхалася, як героїня реклами мобільного зв'язку.
Я закотила очі.
— Я не всміхаюся так.
Дарина подивилася на мене.
— Соломіє, ти вчора перечитала повідомлення Марка чотири рази й на п'ятий засміялася.
— Там був смішний момент.
— Він написав, що купив хліб і забув, навіщо зайшов у магазин.
— Це життєво.
— Це був хліб, Соломіє.
— Ти просто не розумієш нашого гумору на відстані.
— Можливо, мені потрібен окремий курс.
Я штовхнула її плечем.
Ми пішли до входу, повз учнів, які обіймалися після канікул, порівнювали розклади й голосно обіцяли почати навчальний рік із новими силами.
— До речі, — сказала Дарина, — я записалася на художні курси.
Я повернулася до неї.
— Справді?
Вона кивнула, але в її усмішці промайнуло знайоме хвилювання.
— Так. Перше заняття наступного тижня. Я ще не знаю, чи мені сподобається.
— Але ти ж давно хотіла.
— Хотіла. А потім почала думати, що раптом я недостатньо добре малюю. Або всі там будуть кращі. Або викладач скаже, що мені краще займатися чимось іншим.
Я взяла її під руку.
— Тоді ти підеш, намалюєш щось жахливе, а потім ми купимо морозиво.
— Чудовий план.
— Я професіоналка з невдалих початків.
Дарина засміялася.
— Знаєш, що мені найбільше подобається в тобі після цього літа?
— Моя скромність?
— Ні. Те, що ти перестала вимагати від себе знати, чим усе закінчиться, перш ніж почати.
Я на мить замовкла.
— Я ще вчуся.
— Я теж.
Вона стиснула мою руку.
— І якщо ти раптом почнеш забувати про мене через свого велосипедиста, я просто нагадаю.
— А якщо ти почнеш пропускати художні курси через страх?
— Тоді ти нагадаєш.
— Домовилися.
Ми зайшли до школи.
Я не знала, яким буде цей навчальний рік. Чи надійду на фотографічні курси, чи вийде в мене взяти участь у конкурсі, чи знайду нові захоплення. Не знала навіть, чи збережу всі літні фотографії в одному альбомі, чи через кілька місяців почну знімати щось зовсім інше.