План на літо: не закохуватися

Епілог. Перша сторінка вересня

Першого вересня я прокинулася від будильника й одразу зрозуміла, що літо закінчилося.

Не тому, що за вікном було холодно. Навпаки, сонце впевнено світило крізь фіранки, на балконі пахло нагрітими за ніч квітами, а сусідський кіт знову лежав на даху гаража так, ніби саме він відповідав за погоду в нашому місті.

Літо закінчилося, бо на стільці лежала випрасувана сорочка, біля дверей стояв рюкзак, а мама вже вдруге кликала мене снідати.

— Соломіє! Якщо ти не встанеш зараз, доведеться йти до школи в піжамі!

— Це було б сміливе творче рішення! — гукнула я з кімнати.

— Це було б рішення, про яке я шкодуватиму все життя!

Я засміялася й нарешті підвелася.

На письмовому столі лежав мій блокнот. Той самий, із дванадцятьма пунктами, які я записала першого червня, переконана, що зможу організувати власне літо так само легко, як розкласти книжки на полиці.

Я підійшла й розгорнула його.

На першій сторінці все ще виднілися мої початкові плани. Деякі пункти були позначені галочками, біля інших стояли зірочки, а останній рядок — «Не закохуватися» — був перекреслений так рішуче, наче я намагалася скасувати не слово, а цілу версію себе.

Поруч моїм почерком було написано:

«Дозволити собі закохатися».

Я провела пальцем по чорнилу.

Колись мені здавалося, що дорослішання — це коли ти перестаєш боятися. Коли знаєш, чого хочеш, не сумніваєшся у власних рішеннях і можеш дивитися в майбутнє без бажання підглянути останню сторінку.

Тепер я підозрювала, що дорослішання — це коли ти все ще боїшся, але вже не дозволяєш страху вирішувати за тебе.

Я закрила блокнот, поклала його в рюкзак і пішла снідати.

— Готова? — запитала мама.

— Майже.

— Що означає «майже»?

— Що я готова морально, але фізично ще не знайшла другу шкарпетку.

Мама мовчки вказала на мою ногу.

Друга шкарпетка була на ній.

— Не коментуй, — попросила я.

— Я й не збиралася.

Вона усміхалася так, що я відразу зрозуміла: коментувати вона буде подумки. І, найімовірніше, ще розповість про це комусь із родичів.

Після сніданку я взяла фотоапарат і вийшла з дому.

Місто було тим самим.

Та сама пекарня, біля якої Марко мало не збив мене велосипедом. Та сама вулиця з будинком, обвитим виноградом. Та сама зупинка, де бабуся з полотняною торбинкою завжди сварилася з водіями маршруток.

Але тепер я помічала в ньому більше.

Можливо, тому, що навчилася дивитися не лише на будинки, тріщини в стінах і відбиття у вітринах. Можливо, тому, що літо навчило мене: місця стають важливими не тільки через те, який вигляд мають, а й через те, хто був поруч, коли ти їх побачила.

Я зупинилася біля старої брами, яку фотографувала ще в червні.

Тоді мені подобалося, як виноградна лоза обплітала металеві прути. Тепер за брамою стояв хлопчик і намагався навчити маленького собаку перестрибувати через велосипедне колесо.

Собака, як і його попередники в моєму житті, не поділяв людських амбіцій. Він сів і почухав вухо.

Я засміялася, підняла фотоапарат і зробила знімок.

Не тому, що він був ідеальним.

А тому, що був справжнім.

Дарина чекала на мене біля школи.

На ній була нова сорочка, волосся зібране стрічкою, а в руках — кава з маленької кав'ярні навпроти.

— Ти запізнилася на дві хвилини, — оголосила вона.

— Доброго ранку й тобі.

— Я вже почала хвилюватися, що ти втекла з міста, щоб фотографувати голубів у Карпатах.

— Я б принаймні залишила записку.

— На твоєму місці я написала б: «Не шукайте мене. Я нарешті знайшла гарне освітлення».

Ми розсміялися й обійнялися.

Я помітила, що Дарина змінила шпильку у волоссі. Замість звичної чорної тепер була маленька срібляста зірка.

— Гарна, — сказала я.

— Дякую. Купила вчора.

— Чому не показала?

— Бо ти була зайнята тим, що дивилася на телефон і всміхалася, як героїня реклами мобільного зв'язку.

Я закотила очі.

— Я не всміхаюся так.

Дарина подивилася на мене.

— Соломіє, ти вчора перечитала повідомлення Марка чотири рази й на п'ятий засміялася.

— Там був смішний момент.

— Він написав, що купив хліб і забув, навіщо зайшов у магазин.

— Це життєво.

— Це був хліб, Соломіє.

— Ти просто не розумієш нашого гумору на відстані.

— Можливо, мені потрібен окремий курс.

Я штовхнула її плечем.

Ми пішли до входу, повз учнів, які обіймалися після канікул, порівнювали розклади й голосно обіцяли почати навчальний рік із новими силами.

— До речі, — сказала Дарина, — я записалася на художні курси.

Я повернулася до неї.

— Справді?

Вона кивнула, але в її усмішці промайнуло знайоме хвилювання.

— Так. Перше заняття наступного тижня. Я ще не знаю, чи мені сподобається.

— Але ти ж давно хотіла.

— Хотіла. А потім почала думати, що раптом я недостатньо добре малюю. Або всі там будуть кращі. Або викладач скаже, що мені краще займатися чимось іншим.

Я взяла її під руку.

— Тоді ти підеш, намалюєш щось жахливе, а потім ми купимо морозиво.

— Чудовий план.

— Я професіоналка з невдалих початків.

Дарина засміялася.

— Знаєш, що мені найбільше подобається в тобі після цього літа?

— Моя скромність?

— Ні. Те, що ти перестала вимагати від себе знати, чим усе закінчиться, перш ніж почати.

Я на мить замовкла.

— Я ще вчуся.

— Я теж.

Вона стиснула мою руку.

— І якщо ти раптом почнеш забувати про мене через свого велосипедиста, я просто нагадаю.

— А якщо ти почнеш пропускати художні курси через страх?

— Тоді ти нагадаєш.

— Домовилися.

Ми зайшли до школи.

Я не знала, яким буде цей навчальний рік. Чи надійду на фотографічні курси, чи вийде в мене взяти участь у конкурсі, чи знайду нові захоплення. Не знала навіть, чи збережу всі літні фотографії в одному альбомі, чи через кілька місяців почну знімати щось зовсім інше.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше