Я завжди вважала, що листи — це трохи дивно.
Не тому, що люди пишуть одне одному. Повідомлення я розуміла. Коротке «ти де?», фотографія смішного кота, голосове на три хвилини, яке можна прослухати на швидкості півтора, — усе це мало сенс.
Але листи?
Сидіти над аркушем паперу, підбирати слова, виводити літери, а потім віддавати комусь частину своїх думок без кнопки «видалити для всіх»?
Ні, дякую.
Саме тому, коли вранці я знайшла на столі чистий аркуш і раптом подумала про Марка, то вирішила, що це, безперечно, ознака перевтоми.
Можливо, мені треба було більше спати.
Або менше думати.
Або нарешті навчитися готувати щось, крім яєчні, щоб мій мозок мав корисніше заняття.
Я сіла за стіл.
Переді мною лежали ручка, аркуш і блокнот зі списком, який колись здавався мені чудовим способом контролювати життя.
Тепер він дедалі більше нагадував інструкцію до приладу, якого ніхто не вмів правильно вмикати.
Я перегорнула сторінку й прочитала останній запис:
«Не вдавати, що нічого не змінилося, тільки тому, що зміни лякають».
— Добре, — сказала я порожній кімнаті. — А тепер що?
Кімната зберегла гідне мовчання.
Я взяла ручку й написала:
«Марку…»
Потім закреслила.
Надто офіційно.
«Привіт, велосипедисте!»
Теж ні. Так я могла написати йому повідомлення, а не лист, який чомусь змушував моє серце поводитися так, ніби я збиралася стрибати з даху.
Я зім'яла аркуш.
Потім розгладила його.
Потім знову зім'яла.
— Ти знущаєшся з паперу? — запитала мама з дверей.
Я здригнулася.
— Я працюю над творчим проєктом.
Мама подивилася на зім'ятий аркуш.
— Він виглядає так, ніби творчий проєкт не пережив критики.
— Це складний процес.
— Зрозуміло. Я не заважатиму.
Вона вже збиралася піти, але зупинилася.
— Ти пишеш комусь листа?
Я подивилася на неї.
— Можливо.
Мама не стала всміхатися так, як усміхаються дорослі, коли думають, що розгадали весь світ лише тому, що колись теж були підлітками.
Вона просто кивнула.
— Іноді легше сказати важливе на папері. Особливо якщо боїшся, що під час розмови забудеш половину слів.
— Або скажеш щось дурне.
— Це теж можливо.
— Дякую за підтримку.
Мама підійшла й легенько торкнулася мого плеча.
— Тільки не намагайся написати ідеально, Солю. Люди не закохуються в бездоганні речення.
— Ти впевнена? Бо я могла б використати це у своїх інтересах.
— Абсолютно впевнена.
Вона пішла, залишивши мене з аркушем і думкою, що, можливо, проблема була не в листах.
Можливо, я просто хотіла знайти слова, які нічого не зіпсують.
А таких слів не існувало.
Я почала знову.
Марку,
я не знаю, як пишуть листи людям, які й так можуть відповісти тобі за п'ять секунд.
Можливо, треба почати з чогось важливого. Наприклад, із того, що ти досі не визнав: мій жарт про твої гальма був справедливим.
Я всміхнулася й продовжила.
Але якщо серйозно, то я хотіла написати тобі дещо, що не завжди вмію сказати вголос.
Я зупинилася.
Ручка зависла над папером.
За вікном хтось голосно гукав сусіда. На кухні працював холодильник. Десь на вулиці проїхав велосипед, і дзвінок відлунням пролетів між будинками.
Звичайний ранок.
А я сиділа й намагалася пояснити людині, яка могла поїхати з міста за кілька тижнів, чому вона стала для мене важливою.
Не хотілося писати, що він урятував мене.
Бо це було б неправдою.
Марк не врятував мене від мого страху. Він не міг виправити те, що сталося з татом, і не мав відповідати за всі мої давні образи.
Він просто був поруч.
Сміявся з моїх дивних жартів.
Пам'ятав, що я забуваю їсти, коли захоплююся фотографіями.
Не ображався, коли я хотіла побути сама.
І, що було найважливішим, почав говорити правду навіть тоді, коли вона могла нас засмутити.
Я знову торкнулася ручкою паперу.
Ти не зробив так, щоб я перестала боятися. Але поруч із тобою я почала розуміти, що страх не повинен вирішувати за мене.
Я перечитала речення.
Не закреслила.
Я досі не знаю, як ми впораємося з кінцем літа. Не знаю, як часто ми зможемо бачитися, чи будемо сваритися через дурниці й чи навчимося не робити вигляд, що все гаразд, коли це не так.
Але я знаю, що хочу спробувати.
Я зупинилася, відклала ручку й перечитала написане.
Мені стало трохи легше.
Наче я нарешті відчинила вікно в кімнаті, де довго було душно.
Я дописала:
Я не пишу цього, щоб ти пообіцяв залишитися. І не для того, щоб ти пообіцяв, що все буде добре.
Я просто хочу, щоб ти знав: те, що між нами є зараз, для мене справжнє. Навіть якщо я не знаю, яким воно стане потім.
Твоя Соломія.
Я довго дивилася на останні два слова.
Потім поставила маленьку крапку в кінці.
І лише тоді зрозуміла, що весь цей час затримувала дихання.
Я не написала ідеального листа.
Він був трохи смішний, трохи сумний і місцями надто серйозний для людини, яка ще вчора фотографувала власні кеди біля річки.
Але він був моїм.
І вперше за довгий час мені не хотілося виправляти кожне речення, поки воно не стане безпечним.
До «Сузір'я» я прийшла раніше, ніж планувала.
Дарина ще не з'явилася, Тимко кудись поїхав по кріплення, а пані Галина розмовляла телефоном біля входу.
Марко стояв усередині, біля стіни, де ми розміщували фотографії.
Він щось вимірював рулеткою й так зосередився, що не помітив мене.
Я могла б просто підійти й поцілувати його в щоку.
Могла б привітатися.