План на літо: не закохуватися

Розділ 29. Ми більше не вдавали, що нічого не змінилося

Наступного ранку я прокинулася з чітким планом.

План складався з трьох пунктів:

  1. Поснідати.

  2. Не перевіряти телефон кожні п'ять хвилин.

  3. Не думати про те, що до двадцять восьмого серпня залишилося менше часу, ніж мені хотілося б.

Перші два пункти я виконала майже бездоганно.

На третьому зазнала поразки ще до того, як почистила зуби.

— Ти сьогодні якась задумлива, — сказала мама, коли я сиділа над тарілкою з вівсянкою.

— Я розмірковую про сенс життя.

— Над вівсянкою?

— Вона дає багато матеріалу для роздумів.

Мама усміхнулася й поставила переді мною чашку чаю.

— Якщо захочеш поговорити, я вдома після обіду.

Я кивнула.

Раніше такі слова змушували мене відчувати, що я маю негайно пояснити, що зі мною відбувається. Наче мовчання було проблемою, яку потрібно швидко виправити.

Тепер я просто дозволила мамі залишити двері відчиненими.

Не кожна розмова мала відбутися саме тоді, коли її пропонували.

Після сніданку я зібрала фотоапарат, блокнот і стару камеру, яку ми вчора оглядали з Марком. Камера лежала в коробці, обгорнута м'якою тканиною. Я поклала її в сумку так обережно, наче несла маленьку тваринку, яка могла злякатися різкого руху.

Телефон завібрував.

Марко: Доброго ранку. Камера не втекла?

Я: Ні. Але я підозрюю, що вона планує захопити мій стіл.

Марко: Тримайся. Старі камери небезпечні.

Я: Я вже викликала підкріплення.

Марко: Я буду в «Сузір'ї» за пів години. Принесу те, що обіцяв.

Я перечитала останнє повідомлення.

Він не написав, що сумує.

Не написав, що хоче мене бачити.

Але я знала, що він прийде, і цього було достатньо, щоб усмішка з'явилася на моєму обличчі.

Я вже збиралася відповісти, коли зупинилася.

Мені не потрібно було перетворювати кожне повідомлення на перевірку наших почуттів.

Я написала:

Я: Побачимося. І не забудь, що я чекаю на докази життя моєї камери.

Марко: Принесу. А ще кавун.

Я: Тепер це офіційно найкращий ранок.

Біля кінотеатру вже зібралися волонтери.

На подвір'ї стояли дерев'яні ящики з декораціями, біля входу сушилися щойно пофарбовані таблички, а зсередини долинав голос Тимка.

— Я не розумію, чому ми не можемо просто поставити всі фотографії на стіну!

— Тому що стіна не гумова, — спокійно відповіла Дарина.

— А якщо розвісити їх щільніше?

— Тоді відвідувачі не зможуть їх роздивитися.

— А якщо відвідувачі стануть ближче?

— Тоді вони почнуть дихати одне одному в потилицю.

— Мені подобається твій оптимізм, — сказав Тимко.

Я зайшла всередину саме вчасно, щоб побачити, як Дарина простягає йому рулетку.

— Тримай. Виміряй, скільки місця залишиться для твоєї геніальності.

— Нарешті хтось визнав, що вона існує.

Дарина помітила мене й одразу підійшла.

— Привіт. Ти принесла камеру?

— Так.

— А Марко?

— Має прийти.

Вона примружилася.

— Я запитала про Марка, а ти відповіла так, ніби він загублена посилка.

— Я не знаю, де він зараз.

— Знаєш, — сказала вона. — Просто не хочеш зізнаватися, що чекаєш.

Я зітхнула.

— Ти нестерпна.

— Це моя найкраща риса.

Дарина обійняла мене за плечі й повела до столу, де лежали фотографії для виставки.

Ми мали остаточно визначитися з розташуванням світлин Олени, підписами й невеликою вступною історією про старий кінотеатр. До відкритого показу залишалося ще кілька тижнів, але роботи було стільки, що іноді здавалося: ми готуємо не одну виставку, а цілий музей людських рішень, помилок і дивних звичок.

— Я подумала про назву, — сказала Дарина, перебираючи аркуші.

— Яку?

— «Люди, які залишилися в кадрі».

Я перестала розкладати фотографії.

— Це добре.

— Справді?

— Так. Бо не всі залишилися в місті. Але вони все одно є на цих фотографіях.

Дарина подивилася на мене уважніше.

— Ти сьогодні говориш як людина, яка щось зрозуміла.

— Не звикай. Це може бути тимчасово.

Вона засміялася й поклала назву біля стосу фотографій.

— Я серйозно, Солю. Ти останнім часом змінилася.

— У який бік?

— Не знаю. Раніше ти намагалася все контролювати. А тепер хоча б іноді дозволяєш речам просто відбуватися.

Я опустила очі на фотографію старого входу до «Сузір'я».

— Може, я просто втомилася все контролювати.

— Теж варіант.

Дарина не стала розпитувати далі.

І я була їй за це вдячна.

Наша дружба теж змінювалася. Ми більше не могли вдавати, що нам завжди вистачає одного погляду, щоб зрозуміти одна одну. Іноді доводилося говорити прямо. Іноді — визнавати, що ми образилися. Іноді — перепитувати, чи все гаразд, замість того щоб самостійно вигадувати відповідь.

Це було складніше, ніж раніше.

Зате тепер ми не мусили вгадувати, що відбувається в голові іншої людини.

Принаймні, намагалися.

Марко з'явився за двадцять хвилин.

В одній руці він тримав пакет із плівкою, а в іншій — невеликий контейнер.

— Я приніс технологічні інновації, — оголосив він.

— Це кавун? — запитала я.

— Плівка.

— А в контейнері?

— Кавун.

— Ти геній.

— Я знаю.

Він поставив усе на стіл і дістав із пакета кілька коробочок.

— Бабуся знайшла старі касети, інструкцію до камери й ось це. — Він показав мені невеликий рулон плівки. — Не знаю, чи вона ще придатна, але можемо спробувати.

Я взяла його в руки.

— Звідки вона?

— Із шухляди дідуся. Бабуся сказала, що він купував її про запас і весь час забував використати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше