Наступного ранку я прокинулася з чітким планом.
План складався з трьох пунктів:
Поснідати.
Не перевіряти телефон кожні п'ять хвилин.
Не думати про те, що до двадцять восьмого серпня залишилося менше часу, ніж мені хотілося б.
Перші два пункти я виконала майже бездоганно.
На третьому зазнала поразки ще до того, як почистила зуби.
— Ти сьогодні якась задумлива, — сказала мама, коли я сиділа над тарілкою з вівсянкою.
— Я розмірковую про сенс життя.
— Над вівсянкою?
— Вона дає багато матеріалу для роздумів.
Мама усміхнулася й поставила переді мною чашку чаю.
— Якщо захочеш поговорити, я вдома після обіду.
Я кивнула.
Раніше такі слова змушували мене відчувати, що я маю негайно пояснити, що зі мною відбувається. Наче мовчання було проблемою, яку потрібно швидко виправити.
Тепер я просто дозволила мамі залишити двері відчиненими.
Не кожна розмова мала відбутися саме тоді, коли її пропонували.
Після сніданку я зібрала фотоапарат, блокнот і стару камеру, яку ми вчора оглядали з Марком. Камера лежала в коробці, обгорнута м'якою тканиною. Я поклала її в сумку так обережно, наче несла маленьку тваринку, яка могла злякатися різкого руху.
Телефон завібрував.
Марко: Доброго ранку. Камера не втекла?
Я: Ні. Але я підозрюю, що вона планує захопити мій стіл.
Марко: Тримайся. Старі камери небезпечні.
Я: Я вже викликала підкріплення.
Марко: Я буду в «Сузір'ї» за пів години. Принесу те, що обіцяв.
Я перечитала останнє повідомлення.
Він не написав, що сумує.
Не написав, що хоче мене бачити.
Але я знала, що він прийде, і цього було достатньо, щоб усмішка з'явилася на моєму обличчі.
Я вже збиралася відповісти, коли зупинилася.
Мені не потрібно було перетворювати кожне повідомлення на перевірку наших почуттів.
Я написала:
Я: Побачимося. І не забудь, що я чекаю на докази життя моєї камери.
Марко: Принесу. А ще кавун.
Я: Тепер це офіційно найкращий ранок.
Біля кінотеатру вже зібралися волонтери.
На подвір'ї стояли дерев'яні ящики з декораціями, біля входу сушилися щойно пофарбовані таблички, а зсередини долинав голос Тимка.
— Я не розумію, чому ми не можемо просто поставити всі фотографії на стіну!
— Тому що стіна не гумова, — спокійно відповіла Дарина.
— А якщо розвісити їх щільніше?
— Тоді відвідувачі не зможуть їх роздивитися.
— А якщо відвідувачі стануть ближче?
— Тоді вони почнуть дихати одне одному в потилицю.
— Мені подобається твій оптимізм, — сказав Тимко.
Я зайшла всередину саме вчасно, щоб побачити, як Дарина простягає йому рулетку.
— Тримай. Виміряй, скільки місця залишиться для твоєї геніальності.
— Нарешті хтось визнав, що вона існує.
Дарина помітила мене й одразу підійшла.
— Привіт. Ти принесла камеру?
— Так.
— А Марко?
— Має прийти.
Вона примружилася.
— Я запитала про Марка, а ти відповіла так, ніби він загублена посилка.
— Я не знаю, де він зараз.
— Знаєш, — сказала вона. — Просто не хочеш зізнаватися, що чекаєш.
Я зітхнула.
— Ти нестерпна.
— Це моя найкраща риса.
Дарина обійняла мене за плечі й повела до столу, де лежали фотографії для виставки.
Ми мали остаточно визначитися з розташуванням світлин Олени, підписами й невеликою вступною історією про старий кінотеатр. До відкритого показу залишалося ще кілька тижнів, але роботи було стільки, що іноді здавалося: ми готуємо не одну виставку, а цілий музей людських рішень, помилок і дивних звичок.
— Я подумала про назву, — сказала Дарина, перебираючи аркуші.
— Яку?
— «Люди, які залишилися в кадрі».
Я перестала розкладати фотографії.
— Це добре.
— Справді?
— Так. Бо не всі залишилися в місті. Але вони все одно є на цих фотографіях.
Дарина подивилася на мене уважніше.
— Ти сьогодні говориш як людина, яка щось зрозуміла.
— Не звикай. Це може бути тимчасово.
Вона засміялася й поклала назву біля стосу фотографій.
— Я серйозно, Солю. Ти останнім часом змінилася.
— У який бік?
— Не знаю. Раніше ти намагалася все контролювати. А тепер хоча б іноді дозволяєш речам просто відбуватися.
Я опустила очі на фотографію старого входу до «Сузір'я».
— Може, я просто втомилася все контролювати.
— Теж варіант.
Дарина не стала розпитувати далі.
І я була їй за це вдячна.
Наша дружба теж змінювалася. Ми більше не могли вдавати, що нам завжди вистачає одного погляду, щоб зрозуміти одна одну. Іноді доводилося говорити прямо. Іноді — визнавати, що ми образилися. Іноді — перепитувати, чи все гаразд, замість того щоб самостійно вигадувати відповідь.
Це було складніше, ніж раніше.
Зате тепер ми не мусили вгадувати, що відбувається в голові іншої людини.
Принаймні, намагалися.
Марко з'явився за двадцять хвилин.
В одній руці він тримав пакет із плівкою, а в іншій — невеликий контейнер.
— Я приніс технологічні інновації, — оголосив він.
— Це кавун? — запитала я.
— Плівка.
— А в контейнері?
— Кавун.
— Ти геній.
— Я знаю.
Він поставив усе на стіл і дістав із пакета кілька коробочок.
— Бабуся знайшла старі касети, інструкцію до камери й ось це. — Він показав мені невеликий рулон плівки. — Не знаю, чи вона ще придатна, але можемо спробувати.
Я взяла його в руки.
— Звідки вона?
— Із шухляди дідуся. Бабуся сказала, що він купував її про запас і весь час забував використати.