Наступного ранку я прокинулася з дуже дивним бажанням.
Мені хотілося, щоб учорашньої розмови не було.
Не тому, що Марко сказав щось жахливе. Не тому, що я хотіла повернутися до тієї зручної версії нашого літа, у якій ми могли цілуватися біля річки, сперечатися про фотографії й удавати, що серпень — це просто ще один місяць.
Я просто хотіла знову не знати.
Незнання було зручним. У ньому можна було будувати плани, не думаючи про те, що вони можуть зруйнуватися. Можна було уявляти вересень, не рахуючи, скільки днів залишилося до двадцять восьмого серпня. Можна було прокидатися й думати про Марка, а не про те, де він буде через кілька тижнів.
Але тепер я знала.
І знання нікуди не зникало, навіть коли я заплющувала очі.
На кухні мама різала яблука.
— Ти виглядаєш так, ніби всю ніч розв'язувала математичну задачу, — сказала вона.
— Гірше. Думала про життя.
— І як успіхи?
— Життя відмовляється давати правильні відповіді.
Мама поставила переді мною тарілку.
— Можливо, ти не те запитуєш.
Я подивилася на неї з підозрою.
— Ти сьогодні говориш загадками?
— Ні. Просто іноді ми запитуємо: «Як зробити так, щоб нічого не боліло?» А варто запитати: «Що я можу зробити, навіть якщо болить?»
Я повільно взяла шматочок яблука.
— Ви з Дариною змовилися?
— Ні. Але я можу з нею поговорити, якщо треба.
— Не треба. Однієї філософки на день достатньо.
Мама засміялася й поцілувала мене в маківку.
Я теж усміхнулася.
Та коли за кілька хвилин телефон завібрував, усмішка зникла.
Марко: Доброго ранку. Як ти?
Я набрала: «Нормально».
Подивилася на слово.
Стерла.
Написала: «Трохи сумно, але я впораюся».
Знову стерла.
Зрештою відправила:
Я: Доброго ранку. Ще думаю про вчора.
Він відповів майже відразу.
Марко: Я теж. Якщо захочеш поговорити ще — я тут.
Я поклала телефон на стіл.
Він справді намагався.
Я це бачила.
Але іноді навіть щире бажання все виправити не повертає довіру миттєво. Вона не працює як вимикач: клац — і знову світло.
Довіра більше схожа на стару гірлянду, яку дістають із коробки перед святами. Треба розплутати дроти, перевірити лампочки й тільки потім увімкнути в розетку.
А іноді виявляється, що одна лампочка перегоріла.
І ти не знаєш, чи можна її замінити.
Дарина чекала на мене біля кіоску з морозивом.
У неї були сонцезахисні окуляри, зібране волосся й вираз обличчя людини, яка вже встигла ухвалити кілька рішень за весь світ.
— Ти запізнилася на чотири хвилини, — повідомила вона.
— Доброго ранку і тобі.
— Я вже встигла замовити тобі морозиво.
— Ти свята.
— Я знаю.
Вона простягнула мені стаканчик із фісташковим морозивом.
Ми пішли до парку й сіли на лавку, яку встигло нагріти сонце.
Дарина подивилася на мене поверх окулярів.
— Ну?
— Що «ну»?
— Ти вчора поговорила з Марком?
Я кивнула.
— Він розповів про переїзд.
Дарина зняла окуляри.
— Який переїзд?
Я пояснила.
Про його маму, можливе навчання в іншому місті, двадцять восьме серпня й те, що Марко знав про це ще до того, як ми почали зустрічатися.
Дарина слухала, не перебиваючи.
Це було незвично.
Зазвичай вона встигала вставити три коментарі ще до того, як я доходила до головного.
Коли я закінчила, вона повільно поставила стаканчик собі на коліна.
— Тобто він не сказав тобі, бо боявся, що ти засмутишся?
— Так.
— І вирішив, що краще ти дізнаєшся випадково?
— Приблизно.
— Геній.
— Дарино.
— Що? Я намагаюся бути дипломатичною.
— Це найдипломатичніше, що ти можеш сказати?
— Ні. У мене є ще кілька варіантів, але вони не підходять для ранкової прогулянки.
Я засміялася, хоча сміх вийшов тихим.
Дарина посунулася ближче.
— Ти як?
Я подивилася на морозиво.
— Не знаю. Мені боляче, що він не сказав. Але я розумію, чому він боявся. Він сам не знає, що буде далі. І, мабуть, не хотів, щоб я весь час думала про його від'їзд.
— А ти тепер весь час думаєш про його від'їзд.
— Так.
— Отже, його план спрацював блискуче.
Я штовхнула її плечем.
— Ти можеш хоча б хвилину не жартувати?
Дарина відразу стала серйозною.
— Можу.
Вона помовчала.
— Солю, я не хочу казати тобі, що ти маєш його кинути. І не хочу казати, що треба пробачити й забути. Це твої стосунки. Ти сама вирішуєш, що для тебе важливо.
Я слухала її, відчуваючи, як усередині поступово розтискається вузол.
— Але є одна річ, — продовжила вона. — Ти не повинна доводити, що ти смілива, залишаючись у ситуації, яка тебе ранить. І не повинна доводити, що ти розумна, відмовляючись від людини тільки тому, що майбутнє невизначене.
Я подивилася на неї.
— Ти це щойно придумала?
— Так. Запиши й заплати мені за консультацію.
Я засміялася.
А потім обійняла її.
Дарина обійняла мене у відповідь.
— Я не хочу, щоб ти знову закрилася від усіх, — тихо сказала вона. — Ти маєш право сумувати. Маєш право сердитися. Але не роби вигляд, що тобі нічого не потрібно, тільки тому, що боїшся попросити.
Я заплющила очі.
— Я постараюся.
— І ще.
— Що?
— Якщо він тебе образить, я спущу повітря з його велосипеда.
Я відсторонилася.
— Це кримінальний злочин.
— Це емоційна підтримка.
— Ти жахлива подруга.
— Зате найкраща.
Я засміялася вже по-справжньому.
І вперше за ранок відчула, що можу дихати не лише між думками про Марка.
До «Сузір'я» ми з Дариною прийшли разом.