План на літо: не закохуватися

Розділ 26. Правда теж може боліти

Наступного ранку я прокинулася з дуже дивним бажанням.

Мені хотілося, щоб учорашньої розмови не було.

Не тому, що Марко сказав щось жахливе. Не тому, що я хотіла повернутися до тієї зручної версії нашого літа, у якій ми могли цілуватися біля річки, сперечатися про фотографії й удавати, що серпень — це просто ще один місяць.

Я просто хотіла знову не знати.

Незнання було зручним. У ньому можна було будувати плани, не думаючи про те, що вони можуть зруйнуватися. Можна було уявляти вересень, не рахуючи, скільки днів залишилося до двадцять восьмого серпня. Можна було прокидатися й думати про Марка, а не про те, де він буде через кілька тижнів.

Але тепер я знала.

І знання нікуди не зникало, навіть коли я заплющувала очі.

На кухні мама різала яблука.

— Ти виглядаєш так, ніби всю ніч розв'язувала математичну задачу, — сказала вона.

— Гірше. Думала про життя.

— І як успіхи?

— Життя відмовляється давати правильні відповіді.

Мама поставила переді мною тарілку.

— Можливо, ти не те запитуєш.

Я подивилася на неї з підозрою.

— Ти сьогодні говориш загадками?

— Ні. Просто іноді ми запитуємо: «Як зробити так, щоб нічого не боліло?» А варто запитати: «Що я можу зробити, навіть якщо болить?»

Я повільно взяла шматочок яблука.

— Ви з Дариною змовилися?

— Ні. Але я можу з нею поговорити, якщо треба.

— Не треба. Однієї філософки на день достатньо.

Мама засміялася й поцілувала мене в маківку.

Я теж усміхнулася.

Та коли за кілька хвилин телефон завібрував, усмішка зникла.

Марко: Доброго ранку. Як ти?

Я набрала: «Нормально».

Подивилася на слово.

Стерла.

Написала: «Трохи сумно, але я впораюся».

Знову стерла.

Зрештою відправила:

Я: Доброго ранку. Ще думаю про вчора.

Він відповів майже відразу.

Марко: Я теж. Якщо захочеш поговорити ще — я тут.

Я поклала телефон на стіл.

Він справді намагався.

Я це бачила.

Але іноді навіть щире бажання все виправити не повертає довіру миттєво. Вона не працює як вимикач: клац — і знову світло.

Довіра більше схожа на стару гірлянду, яку дістають із коробки перед святами. Треба розплутати дроти, перевірити лампочки й тільки потім увімкнути в розетку.

А іноді виявляється, що одна лампочка перегоріла.

І ти не знаєш, чи можна її замінити.

Дарина чекала на мене біля кіоску з морозивом.

У неї були сонцезахисні окуляри, зібране волосся й вираз обличчя людини, яка вже встигла ухвалити кілька рішень за весь світ.

— Ти запізнилася на чотири хвилини, — повідомила вона.

— Доброго ранку і тобі.

— Я вже встигла замовити тобі морозиво.

— Ти свята.

— Я знаю.

Вона простягнула мені стаканчик із фісташковим морозивом.

Ми пішли до парку й сіли на лавку, яку встигло нагріти сонце.

Дарина подивилася на мене поверх окулярів.

— Ну?

— Що «ну»?

— Ти вчора поговорила з Марком?

Я кивнула.

— Він розповів про переїзд.

Дарина зняла окуляри.

— Який переїзд?

Я пояснила.

Про його маму, можливе навчання в іншому місті, двадцять восьме серпня й те, що Марко знав про це ще до того, як ми почали зустрічатися.

Дарина слухала, не перебиваючи.

Це було незвично.

Зазвичай вона встигала вставити три коментарі ще до того, як я доходила до головного.

Коли я закінчила, вона повільно поставила стаканчик собі на коліна.

— Тобто він не сказав тобі, бо боявся, що ти засмутишся?

— Так.

— І вирішив, що краще ти дізнаєшся випадково?

— Приблизно.

— Геній.

— Дарино.

— Що? Я намагаюся бути дипломатичною.

— Це найдипломатичніше, що ти можеш сказати?

— Ні. У мене є ще кілька варіантів, але вони не підходять для ранкової прогулянки.

Я засміялася, хоча сміх вийшов тихим.

Дарина посунулася ближче.

— Ти як?

Я подивилася на морозиво.

— Не знаю. Мені боляче, що він не сказав. Але я розумію, чому він боявся. Він сам не знає, що буде далі. І, мабуть, не хотів, щоб я весь час думала про його від'їзд.

— А ти тепер весь час думаєш про його від'їзд.

— Так.

— Отже, його план спрацював блискуче.

Я штовхнула її плечем.

— Ти можеш хоча б хвилину не жартувати?

Дарина відразу стала серйозною.

— Можу.

Вона помовчала.

— Солю, я не хочу казати тобі, що ти маєш його кинути. І не хочу казати, що треба пробачити й забути. Це твої стосунки. Ти сама вирішуєш, що для тебе важливо.

Я слухала її, відчуваючи, як усередині поступово розтискається вузол.

— Але є одна річ, — продовжила вона. — Ти не повинна доводити, що ти смілива, залишаючись у ситуації, яка тебе ранить. І не повинна доводити, що ти розумна, відмовляючись від людини тільки тому, що майбутнє невизначене.

Я подивилася на неї.

— Ти це щойно придумала?

— Так. Запиши й заплати мені за консультацію.

Я засміялася.

А потім обійняла її.

Дарина обійняла мене у відповідь.

— Я не хочу, щоб ти знову закрилася від усіх, — тихо сказала вона. — Ти маєш право сумувати. Маєш право сердитися. Але не роби вигляд, що тобі нічого не потрібно, тільки тому, що боїшся попросити.

Я заплющила очі.

— Я постараюся.

— І ще.

— Що?

— Якщо він тебе образить, я спущу повітря з його велосипеда.

Я відсторонилася.

— Це кримінальний злочин.

— Це емоційна підтримка.

— Ти жахлива подруга.

— Зате найкраща.

Я засміялася вже по-справжньому.

І вперше за ранок відчула, що можу дихати не лише між думками про Марка.

До «Сузір'я» ми з Дариною прийшли разом.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше