План на літо: не закохуватися

Розділ 24. Дата, якої я не мала побачити

У середу я дізналася дві речі.

Перша: морозиво з фісташками смакує краще, якщо їсти його з найкращою подругою, яка щойно пояснила тобі, що ти маєш навчитися приймати компліменти.

Друга: іноді одна дата на клаптику паперу може зіпсувати навіть найкращий день літа.

Але про це я дізналася пізніше.

Спочатку все було чудово.

— Ти сьогодні якась підозріло спокійна, — сказала Дарина, відламуючи шматочок вафельного ріжка.

Ми сиділи на лавці біля парку. Сонце повільно спускалося за дерева, повітря пахло нагрітою травою, а на доріжці двоє дітей сперечалися, кому дістанеться самокат.

— Я просто втомилася, — відповіла я.

— Від чого? Від того, що подала заявку на конкурс і не померла?

— Саме так. Це був важкий день.

Дарина пирхнула.

— До речі, я подумала над назвою твоєї серії.

Я відразу насторожилася.

— Чому я підозрюю, що мені не сподобається?

— Бо ти мене знаєш. «Місто, яке не вміє стояти на місці».

Я замислилася.

— Це… непогано.

Дарина завмерла з ложечкою біля рота.

— Перепрошую?

— Я сказала, що непогано.

— Ти щойно погодилася з моєю ідеєю без жодного заперечення?

— Не звикай.

Вона засміялася й сперлася на моє плече.

— Я рада, що ти подалася. Серйозно.

Я поклала голову їй на волосся.

— Дякую, що змусила мене.

— Я не змушувала. Я просто не давала тобі втекти від самої себе.

— Це звучить ще гірше.

— Зате красиво.

Ми ще трохи посиділи, обговорюючи конкурс, школу, літні плани й те, що Тимко, судячи з останнього відео, намагався навчитися грати на гітарі, не знаючи жодного акорду.

Коли ми розійшлися, я відчула приємну втому.

Не ту, після якої хочеться сховатися від усього світу.

А ту, після якої розумієш, що прожила хороший день.

Я навіть подумала, що ввечері напишу в блокноті щось оптимістичне.

Можливо, «Не боятися змін».

Або «Їсти морозиво, поки воно не розтануло».

Другий пункт був практичнішим.

У «Сузір'ї» пахло свіжою фарбою й пилом.

Ми з Марком домовилися зустрітися після обіду, щоб розібрати останні коробки з архіву Олени. Пані Галина хотіла завершити каталогізацію до кінця тижня, а я вже майже навчилася відрізняти фотографії сімдесятих років від фотографій вісімдесятих за якістю паперу й дивними зачісками.

Тимко стверджував, що це не історична компетенція, а побічний ефект роботи в місці, де всі виглядали так, ніби їх стригли в темряві.

Я не сперечалася.

Марк зустрів мене біля входу.

— Привіт.

— Привіт.

Він поцілував мене в щоку.

— Як минув день із Дариною?

— Добре. Вона тепер вважає себе моїм особистим менеджером.

— Вона має на це підстави.

— Ти на чиєму боці?

— На боці людини, яка допомогла тобі подати заявку.

Я примружилася.

— Зрадник.

— Я просто об'єктивний.

Він забрав у мене сумку й поніс до кімнати.

Я пішла за ним, відчуваючи знайоме тепло від того, як легко ми почали вписуватися в життя одне одного.

Мені подобалося, що з Марком не потрібно було щосекунди вигадувати, як поводитися. Ми могли жартувати, сперечатися про виставку, працювати поруч і час від часу торкатися руками, коли передавали одне одному фотографії.

Не кожна хвилина була особливою.

Але майже кожна здавалася хорошою.

І я вже встигла повірити, що цього літа мені нарешті вдалося знайти правильний баланс між тим, що я планувала, і тим, що відбувалося насправді.

Звісно, життя вирішило перевірити цю теорію.

Коробка стояла на найвищій полиці старої шафи.

На ній було написано: «Особисте. Не для виставки».

— Може, не чіпатимемо? — запропонував Марко.

Я подивилася на напис.

— Ми ж розбираємо архів.

— Так, але це особисті речі. Можливо, там листи чи щось, що Олена не хотіла показувати.

Я замислилася.

Він мав рацію. Ми не могли просто вирішити, що все знайдене автоматично належить виставці.

— Тоді треба записати, що коробка є, але не відкривати її без дозволу пані Галини.

— Домовилися.

Марко потягнувся до полиці, щоб пересунути коробку в безпечніше місце. Та коли він узявся за край, знизу вислизнув тонкий конверт і впав на підлогу.

Я нахилилася першою.

Конверт був старий, пожовклий, із розмитим чорнилом на лицьовому боці. Поруч із ім'ям Олени стояв короткий напис:

«Серпень. Останній тиждень».

Я підняла конверт.

— Мабуть, його теж треба відкласти окремо.

Марко кивнув.

Але коли я повернула конверт, із нього випав складений аркуш.

Він розгорнувся на підлозі.

Я присіла, щоб підняти його, і встигла побачити лише кілька рядків.

«...приїду двадцять восьмого. Цього разу не можу залишитися надовго. Треба поговорити до від'їзду».

Нижче стояла дата.

28 серпня.

Я завмерла.

Не через сам лист.

Через дату.

Вона раптом стала надто чіткою, надто знайомою. Ніби хтось написав її не десятиліття тому, а просто зараз, на моєму столі.

Я дивилася на цифри, поки вони не почали зливатися.

— Соломіє? — почувся голос Марка.

Я підняла голову.

Він дивився на мене.

— Ти в порядку?

— Так, — відповіла я надто швидко.

Я простягнула йому аркуш.

— Тут написано двадцять восьме серпня.

Марко глянув на лист.

Його обличчя змінилося.

Зовсім трохи.

Майже непомітно.

Але я вже навчилася помічати такі речі.

— Так, — сказав він.

Я чекала.

Мені здавалося, що він додасть щось іще. Пояснить, чому ця дата важлива, чи згадає, що ми вже знаходили інші фотографії Олени з чоловіком, який поїхав наприкінці літа.

Натомість він обережно склав аркуш.

— Треба показати це бабусі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше