У середу я дізналася дві речі.
Перша: морозиво з фісташками смакує краще, якщо їсти його з найкращою подругою, яка щойно пояснила тобі, що ти маєш навчитися приймати компліменти.
Друга: іноді одна дата на клаптику паперу може зіпсувати навіть найкращий день літа.
Але про це я дізналася пізніше.
Спочатку все було чудово.
— Ти сьогодні якась підозріло спокійна, — сказала Дарина, відламуючи шматочок вафельного ріжка.
Ми сиділи на лавці біля парку. Сонце повільно спускалося за дерева, повітря пахло нагрітою травою, а на доріжці двоє дітей сперечалися, кому дістанеться самокат.
— Я просто втомилася, — відповіла я.
— Від чого? Від того, що подала заявку на конкурс і не померла?
— Саме так. Це був важкий день.
Дарина пирхнула.
— До речі, я подумала над назвою твоєї серії.
Я відразу насторожилася.
— Чому я підозрюю, що мені не сподобається?
— Бо ти мене знаєш. «Місто, яке не вміє стояти на місці».
Я замислилася.
— Це… непогано.
Дарина завмерла з ложечкою біля рота.
— Перепрошую?
— Я сказала, що непогано.
— Ти щойно погодилася з моєю ідеєю без жодного заперечення?
— Не звикай.
Вона засміялася й сперлася на моє плече.
— Я рада, що ти подалася. Серйозно.
Я поклала голову їй на волосся.
— Дякую, що змусила мене.
— Я не змушувала. Я просто не давала тобі втекти від самої себе.
— Це звучить ще гірше.
— Зате красиво.
Ми ще трохи посиділи, обговорюючи конкурс, школу, літні плани й те, що Тимко, судячи з останнього відео, намагався навчитися грати на гітарі, не знаючи жодного акорду.
Коли ми розійшлися, я відчула приємну втому.
Не ту, після якої хочеться сховатися від усього світу.
А ту, після якої розумієш, що прожила хороший день.
Я навіть подумала, що ввечері напишу в блокноті щось оптимістичне.
Можливо, «Не боятися змін».
Або «Їсти морозиво, поки воно не розтануло».
Другий пункт був практичнішим.
У «Сузір'ї» пахло свіжою фарбою й пилом.
Ми з Марком домовилися зустрітися після обіду, щоб розібрати останні коробки з архіву Олени. Пані Галина хотіла завершити каталогізацію до кінця тижня, а я вже майже навчилася відрізняти фотографії сімдесятих років від фотографій вісімдесятих за якістю паперу й дивними зачісками.
Тимко стверджував, що це не історична компетенція, а побічний ефект роботи в місці, де всі виглядали так, ніби їх стригли в темряві.
Я не сперечалася.
Марк зустрів мене біля входу.
— Привіт.
— Привіт.
Він поцілував мене в щоку.
— Як минув день із Дариною?
— Добре. Вона тепер вважає себе моїм особистим менеджером.
— Вона має на це підстави.
— Ти на чиєму боці?
— На боці людини, яка допомогла тобі подати заявку.
Я примружилася.
— Зрадник.
— Я просто об'єктивний.
Він забрав у мене сумку й поніс до кімнати.
Я пішла за ним, відчуваючи знайоме тепло від того, як легко ми почали вписуватися в життя одне одного.
Мені подобалося, що з Марком не потрібно було щосекунди вигадувати, як поводитися. Ми могли жартувати, сперечатися про виставку, працювати поруч і час від часу торкатися руками, коли передавали одне одному фотографії.
Не кожна хвилина була особливою.
Але майже кожна здавалася хорошою.
І я вже встигла повірити, що цього літа мені нарешті вдалося знайти правильний баланс між тим, що я планувала, і тим, що відбувалося насправді.
Звісно, життя вирішило перевірити цю теорію.
Коробка стояла на найвищій полиці старої шафи.
На ній було написано: «Особисте. Не для виставки».
— Може, не чіпатимемо? — запропонував Марко.
Я подивилася на напис.
— Ми ж розбираємо архів.
— Так, але це особисті речі. Можливо, там листи чи щось, що Олена не хотіла показувати.
Я замислилася.
Він мав рацію. Ми не могли просто вирішити, що все знайдене автоматично належить виставці.
— Тоді треба записати, що коробка є, але не відкривати її без дозволу пані Галини.
— Домовилися.
Марко потягнувся до полиці, щоб пересунути коробку в безпечніше місце. Та коли він узявся за край, знизу вислизнув тонкий конверт і впав на підлогу.
Я нахилилася першою.
Конверт був старий, пожовклий, із розмитим чорнилом на лицьовому боці. Поруч із ім'ям Олени стояв короткий напис:
«Серпень. Останній тиждень».
Я підняла конверт.
— Мабуть, його теж треба відкласти окремо.
Марко кивнув.
Але коли я повернула конверт, із нього випав складений аркуш.
Він розгорнувся на підлозі.
Я присіла, щоб підняти його, і встигла побачити лише кілька рядків.
«...приїду двадцять восьмого. Цього разу не можу залишитися надовго. Треба поговорити до від'їзду».
Нижче стояла дата.
28 серпня.
Я завмерла.
Не через сам лист.
Через дату.
Вона раптом стала надто чіткою, надто знайомою. Ніби хтось написав її не десятиліття тому, а просто зараз, на моєму столі.
Я дивилася на цифри, поки вони не почали зливатися.
— Соломіє? — почувся голос Марка.
Я підняла голову.
Він дивився на мене.
— Ти в порядку?
— Так, — відповіла я надто швидко.
Я простягнула йому аркуш.
— Тут написано двадцять восьме серпня.
Марко глянув на лист.
Його обличчя змінилося.
Зовсім трохи.
Майже непомітно.
Але я вже навчилася помічати такі речі.
— Так, — сказав він.
Я чекала.
Мені здавалося, що він додасть щось іще. Пояснить, чому ця дата важлива, чи згадає, що ми вже знаходили інші фотографії Олени з чоловіком, який поїхав наприкінці літа.
Натомість він обережно склав аркуш.
— Треба показати це бабусі.