Якщо хтось колись напише посібник про те, як не зіпсувати нові стосунки, я маю одну пропозицію для першого розділу: не дозволяйте своєму хлопцеві й найкращій подрузі одночасно вирішити, що вони знають, як вам буде краще.
Особливо якщо вони обидва мають рацію.
Це найгірший варіант.
Бо коли хтось неправий, можна образитися, посперечатися й піти їсти морозиво. А коли праві всі, крім тебе, доводиться думати. Я не любила думати, коли йшлося про почуття. Вони й без того займали забагато місця в голові.
Уранці Дарина написала мені:
Дарина: Сьогодні після кінотеатру підемо до річки. Тільки ми двоє.
Я: Добре.
Дарина: Без Марка.
Я: Я зрозуміла.
Дарина: Я просто уточнюю.
Я: А я просто погодилася.
Дарина: Чудово. Тоді до зустрічі, закохана людино.
Я відклала телефон і подивилася на блокнот.
У ньому було чимало пунктів, які я ще не виконала. Навчитися нормально плавати, прочитати п'ять книжок, провести день без телефона. Усе це раптом здавалося дуже простим порівняно з новим завданням: навчитися бути чиєюсь дівчиною, не перестаючи бути собою.
І найкращою подругою.
І донькою.
І людиною, яка іноді хоче просто посидіти на підвіконні, їсти абрикоси й ні з ким не розмовляти.
Я взяла ручку й написала:
«Не забувати, що любов — це не тільки двоє людей».
Потім подумала й додала:
«Але й не намагатися зробити всіх щасливими одночасно».
Останнє речення здалося особливо важливим.
Я ще не знала, наскільки.
У «Сузір'ї» пані Галина зустріла нас новиною.
— Я знайшла ще одну коробку Олени. Вона була в нижній шухляді старого столу.
Тимко підняв голову від телефону.
— А там є гроші?
— Тимку.
— Я просто уточнюю. Раптом вона була не лише фотографкою, а й таємною мільйонеркою.
— Якщо знайдеш мільйон, половину віддаси на ремонт кінотеатру, — сказала я.
— А другу половину?
— На розвиток твоєї скромності.
Марко засміявся, проходячи повз із дерев'яною рамою.
— Не витрачай на нього час. Це безнадійний проєкт.
— Я все чую! — обурився Тимко.
— Ми на це й розраховували, — відповів Марко.
Я усміхнулася йому, коли він зупинився поруч.
Він легко торкнувся моєї долоні.
— Доброго ранку.
— Ми бачилися вчора ввечері.
— І?
— І сьогодні теж ранок.
— Я просто хотів сказати, що радий тебе бачити.
Це було настільки мило, що я відразу вирішила не повідомляти йому про цей факт.
— Тоді можеш продовжувати радіти, — сказала я.
— Дякую за дозвіл.
Він нахилився й поцілував мене в щоку.
Я почула, як Тимко демонстративно зітхнув.
— Колись я теж знайду людину, яка терпітиме мої жарти й цілуватиме мене в щоку.
— Почни з того, що навчишся мити за собою чашку, — сказала пані Галина.
— Бабусю, ти руйнуєш мою романтичну репутацію.
— У тебе її ще немає.
Ми всі засміялися.
І саме тоді до кінотеатру зайшла Дарина.
Вона привіталася з усіма, поставила сумку біля столу й одразу підійшла до мене.
— Можна тебе на хвилину?
Я глянула на Марка.
— Звісно.
Він кивнув і повернувся до рами.
Ми з Дариною вийшли в коридор.
— Я знайшла дещо, — сказала вона й дістала з телефона фотографію. — Подивись.
На екрані була афіша молодіжного фотоконкурсу. Приймали роботи на тему «Моє місто — моя історія». Переможці могли отримати стипендію на літній курс фотографії в обласному центрі, а їхні роботи виставляли в міській галереї.
Я відчула, як усередині щось здригнулося.
— Коли дедлайн?
— Через два тижні.
— Це скоро.
— Саме тому я й показую тобі зараз.
Я збільшила афішу й прочитала умови.
— Треба надіслати серію з п'яти фотографій.
— Так.
— І короткий текст про них.
— Так.
— Дарин, це серйозно.
— Я знаю.
Вона дивилася на мене з тією особливою усмішкою, яку я знала з дитинства. Так вона усміхалася, коли ми збиралися робити щось цікаве, але трохи страшне.
— Ти маєш податися, — сказала вона.
— Я не знаю, чи мої фотографії достатньо хороші.
— А як ти це з'ясуєш, якщо не спробуєш?
Я зітхнула.
Це запитання я чула останнім часом надто часто.
І що найгірше — воно було правильним.
— Добре. Я подумаю.
Дарина примружилася.
— Це означає «так» мовою Соломії?
— Це означає «я подумаю».
— Тоді я чекатиму на переклад.
Вона обійняла мене за плечі й повернулася до кімнати.
Я залишилася в коридорі ще на кілька секунд, розглядаючи афішу.
Курс фотографії.
Галерея.
Можливість показати свої роботи людям, які не були моєю мамою, Дариною чи Марком.
Можливість дізнатися, чи справді я хочу займатися цим не тільки влітку.
Я раптом згадала слова мами: не дозволяти стосункам забирати в мене мене саму.
Можливо, саме це й малося на увазі.
Не відмовлятися від власних мрій тільки тому, що поруч з'явилася людина, яку хочеться бачити щодня.
Я сховала телефон і повернулася до архіву.
Сьогодні мені потрібно було не лише розібрати фотографії Олени.
Мені потрібно було вирішити, чи готова я дозволити іншим людям побачити мої.
Працювати над виставкою виявилося складніше, ніж я думала.
Ми з Марком розклали фотографії на довгому столі й намагалися вибудувати їх у послідовність. Спочатку — кінотеатр у перші роки роботи. Потім — люди, які приходили сюди. Далі — літні вечори, дитячі обличчя, старі афіші й останні кадри перед закриттям.
Але між фотографіями залишалися прогалини.
Роки, про які ми нічого не знали.