План на літо: не закохуватися

Розділ 22. Третя людина в нашій історії

Якщо хтось колись напише посібник про те, як не зіпсувати нові стосунки, я маю одну пропозицію для першого розділу: не дозволяйте своєму хлопцеві й найкращій подрузі одночасно вирішити, що вони знають, як вам буде краще.

Особливо якщо вони обидва мають рацію.

Це найгірший варіант.

Бо коли хтось неправий, можна образитися, посперечатися й піти їсти морозиво. А коли праві всі, крім тебе, доводиться думати. Я не любила думати, коли йшлося про почуття. Вони й без того займали забагато місця в голові.

Уранці Дарина написала мені:

Дарина: Сьогодні після кінотеатру підемо до річки. Тільки ми двоє.

Я: Добре.

Дарина: Без Марка.

Я: Я зрозуміла.

Дарина: Я просто уточнюю.

Я: А я просто погодилася.

Дарина: Чудово. Тоді до зустрічі, закохана людино.

Я відклала телефон і подивилася на блокнот.

У ньому було чимало пунктів, які я ще не виконала. Навчитися нормально плавати, прочитати п'ять книжок, провести день без телефона. Усе це раптом здавалося дуже простим порівняно з новим завданням: навчитися бути чиєюсь дівчиною, не перестаючи бути собою.

І найкращою подругою.

І донькою.

І людиною, яка іноді хоче просто посидіти на підвіконні, їсти абрикоси й ні з ким не розмовляти.

Я взяла ручку й написала:

«Не забувати, що любов — це не тільки двоє людей».

Потім подумала й додала:

«Але й не намагатися зробити всіх щасливими одночасно».

Останнє речення здалося особливо важливим.

Я ще не знала, наскільки.

У «Сузір'ї» пані Галина зустріла нас новиною.

— Я знайшла ще одну коробку Олени. Вона була в нижній шухляді старого столу.

Тимко підняв голову від телефону.

— А там є гроші?

— Тимку.

— Я просто уточнюю. Раптом вона була не лише фотографкою, а й таємною мільйонеркою.

— Якщо знайдеш мільйон, половину віддаси на ремонт кінотеатру, — сказала я.

— А другу половину?

— На розвиток твоєї скромності.

Марко засміявся, проходячи повз із дерев'яною рамою.

— Не витрачай на нього час. Це безнадійний проєкт.

— Я все чую! — обурився Тимко.

— Ми на це й розраховували, — відповів Марко.

Я усміхнулася йому, коли він зупинився поруч.

Він легко торкнувся моєї долоні.

— Доброго ранку.

— Ми бачилися вчора ввечері.

— І?

— І сьогодні теж ранок.

— Я просто хотів сказати, що радий тебе бачити.

Це було настільки мило, що я відразу вирішила не повідомляти йому про цей факт.

— Тоді можеш продовжувати радіти, — сказала я.

— Дякую за дозвіл.

Він нахилився й поцілував мене в щоку.

Я почула, як Тимко демонстративно зітхнув.

— Колись я теж знайду людину, яка терпітиме мої жарти й цілуватиме мене в щоку.

— Почни з того, що навчишся мити за собою чашку, — сказала пані Галина.

— Бабусю, ти руйнуєш мою романтичну репутацію.

— У тебе її ще немає.

Ми всі засміялися.

І саме тоді до кінотеатру зайшла Дарина.

Вона привіталася з усіма, поставила сумку біля столу й одразу підійшла до мене.

— Можна тебе на хвилину?

Я глянула на Марка.

— Звісно.

Він кивнув і повернувся до рами.

Ми з Дариною вийшли в коридор.

— Я знайшла дещо, — сказала вона й дістала з телефона фотографію. — Подивись.

На екрані була афіша молодіжного фотоконкурсу. Приймали роботи на тему «Моє місто — моя історія». Переможці могли отримати стипендію на літній курс фотографії в обласному центрі, а їхні роботи виставляли в міській галереї.

Я відчула, як усередині щось здригнулося.

— Коли дедлайн?

— Через два тижні.

— Це скоро.

— Саме тому я й показую тобі зараз.

Я збільшила афішу й прочитала умови.

— Треба надіслати серію з п'яти фотографій.

— Так.

— І короткий текст про них.

— Так.

— Дарин, це серйозно.

— Я знаю.

Вона дивилася на мене з тією особливою усмішкою, яку я знала з дитинства. Так вона усміхалася, коли ми збиралися робити щось цікаве, але трохи страшне.

— Ти маєш податися, — сказала вона.

— Я не знаю, чи мої фотографії достатньо хороші.

— А як ти це з'ясуєш, якщо не спробуєш?

Я зітхнула.

Це запитання я чула останнім часом надто часто.

І що найгірше — воно було правильним.

— Добре. Я подумаю.

Дарина примружилася.

— Це означає «так» мовою Соломії?

— Це означає «я подумаю».

— Тоді я чекатиму на переклад.

Вона обійняла мене за плечі й повернулася до кімнати.

Я залишилася в коридорі ще на кілька секунд, розглядаючи афішу.

Курс фотографії.

Галерея.

Можливість показати свої роботи людям, які не були моєю мамою, Дариною чи Марком.

Можливість дізнатися, чи справді я хочу займатися цим не тільки влітку.

Я раптом згадала слова мами: не дозволяти стосункам забирати в мене мене саму.

Можливо, саме це й малося на увазі.

Не відмовлятися від власних мрій тільки тому, що поруч з'явилася людина, яку хочеться бачити щодня.

Я сховала телефон і повернулася до архіву.

Сьогодні мені потрібно було не лише розібрати фотографії Олени.

Мені потрібно було вирішити, чи готова я дозволити іншим людям побачити мої.

Працювати над виставкою виявилося складніше, ніж я думала.

Ми з Марком розклали фотографії на довгому столі й намагалися вибудувати їх у послідовність. Спочатку — кінотеатр у перші роки роботи. Потім — люди, які приходили сюди. Далі — літні вечори, дитячі обличчя, старі афіші й останні кадри перед закриттям.

Але між фотографіями залишалися прогалини.

Роки, про які ми нічого не знали.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше