У середу я вирішила, що мені потрібні чіткі правила.
Не для всього літа. Це було б занадто амбітно навіть для мене.
Лише для Марка.
Правило перше: не дивитися на нього довше, ніж на інших людей.
Правило друге: не усміхатися щоразу, коли він пише.
Правило третє: не згадувати вчорашній фестиваль, особливо танці.
Правило четверте: якщо він знову візьме мене за руку, поводитися так, ніби це звичайна річ.
Правило п'яте: не вигадувати правила, бо вони однаково не працюють.
Я дописала останній пункт і закрила блокнот.
— Ти розмовляєш сама із собою? — запитала мама з кухні.
— Ні.
— А з ким?
— Із майбутнім.
— Передай йому, що сніданок готовий.
Я вийшла на кухню, намагаючись не думати про те, що ввечері знову побачу Марка.
Ми домовилися допомогти пані Галині перевірити старі фотографії Олени. Після цього мали вирішити, які знімки додати до виставки.
Звичайна робота.
Звичайний день.
Звичайний хлопець, який чомусь займав у моїй голові більше місця, ніж усі дванадцять пунктів разом.
— До речі, — сказала мама, коли я вже допивала чай, — сьогодні телефонував тато.
Моя рука завмерла над чашкою.
— І що він хотів?
— Запитував, як у тебе справи. Я сказала, що ти займаєшся фотографією та допомагаєш відновлювати старий кінотеатр.
— Зрозуміло.
Мама трохи помовчала.
— Він хотів поговорити з тобою, але ти ще спала.
— Міг би передзвонити.
— Міг би.
Я чекала, що мама додасть щось іще. Що скаже, ніби тато дуже зайнятий, що в нього складний графік, що він сумує.
Але вона лише поставила чашку в мийку.
— Якщо захочеш, зателефонуй йому сама.
Я кивнула.
Не знала, чи хочу.
Останнім часом я дедалі частіше помічала, що зберігаю в собі образу навіть тоді, коли вже не можу точно пояснити, на що саме ображаюся.
На те, що він поїхав?
На те, що перестав приїжджати так часто?
Чи на те, що я досі чекаю від нього дзвінків, хоча переконую себе, ніби мені байдуже?
Я сховала телефон у кишеню й вийшла з дому.
Сонце світило яскраво, на асфальті блищали калюжі після нічного дощу, а повітря пахло мокрим листям.
Я вирішила не думати про тата дорогою до кінотеатру.
І про Марка теж.
На першому повороті це рішення вже почало втрачати переконливість.
Марк чекав біля входу до «Сузір'я».
На ньому була світла футболка, розстебнута сорочка й кросівки, які, на мою думку, давно потребували відпочинку.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт.
Я подивилася на нього.
Потім згадала перше правило.
І подивилася на двері.
— Ти сьогодні якась дуже зосереджена, — зауважив Марко.
— Я серйозно налаштована на роботу.
— Боюся уявити, що ти робитимеш, коли налаштуєшся несерйозно.
— Тоді місто буде в небезпеці.
Він засміявся й відчинив переді мною двері.
— Прошу, пані фотографко.
— Дякую, пане велосипедисте.
Ми зайшли всередину.
У коридорі було прохолодно. Пані Галина розкладала на столі старі конверти, а Тимко намагався закріпити на стіні паперову табличку «Архів».
Табличка висіла під кутом.
— Тимку, — сказала я, — вона зараз упаде.
— Не впаде.
Табличка повільно відлипла від стіни.
Тимко встиг підхопити її за секунду до падіння.
— Бачите? — гордо сказав він. — Контрольована ситуація.
— Ти колись станеш причиною моєї ранньої сивини, — зітхнула пані Галина.
— Головне, що станете мудрішою.
— Іди краще принеси скотч.
Тимко зник у комірчині.
Марко нахилився до мене.
— Сьогодні в нас серйозна робота.
— Судячи з таблички, я вже боюся за результат.
Він усміхнувся.
Я теж.
І на одну секунду забула про всі свої правила.
Це було неприємно.
Тобто приємно.
Що, як виявилося, було ще гірше.
Ми працювали майже дві години.
Старі фотографії лежали на столі невеликими групами: глядачі біля входу, працівники кінотеатру, літні вечори, діти з морозивом, люди, які стояли в черзі за квитками.
Олена фотографувала не лише будівлю. Вона фотографувала людей так, ніби кожен із них був важливим героєм окремої історії.
На одному знімку літня жінка тримала за руку маленького хлопчика. На іншому двоє підлітків сміялися, ховаючись від дощу під старим навісом.
А ще була фотографія, на якій молодий чоловік дивився на Олену, поки вона налаштовувала фотоапарат.
Він не позував.
Навіть не дивився в об'єктив.
Дивився тільки на неї.
— Мені здається, вони були разом, — сказала я.
Марко нахилився над фотографією.
— Чому?
— Подивися на його обличчя.
— Що з ним?
— Він дивиться на неї так, ніби вона сказала щось дуже смішне, а він хоче запам'ятати навіть не жарт, а те, як вона сміється.
Марко мовчки дивився на знімок.
— Ти вмієш багато побачити в одному кадрі, — сказав він нарешті.
— Не завжди.
— Але зараз побачила.
Я знизала плечима.
— Можливо.
Він узяв фотографію за краї й обережно поклав у прозорий файл.
— Хотів би я знати, що з ними сталося.
— Може, вони залишилися разом.
— А може, ні.
Я подивилася на нього.
— Ти завжди знаходиш спосіб зіпсувати романтичний момент?
— Я просто не хочу вигадувати історію за людей, яких не знаю.
Я хотіла заперечити.
Але раптом зрозуміла, що він має рацію.
Ми не знали, хто ці двоє. Не знали, чи були вони закохані, чи сварилися, чи обіцяли одне одному щось, чого потім не змогли виконати.
Ми мали лише фотографію.
Мить, яка залишилася.
— Можна придумати кілька варіантів, — сказала я. — Але не вирішувати, який із них правильний.