План на літо: не закохуватися

Розділ 17. Майже побачення

У вівторок я прокинулася від повідомлення, яке надійшло о сьомій дванадцять.

Марко: У мене є пропозиція.

Я прочитала його тричі.

Не тому, що не зрозуміла слова. Просто повідомлення з таким початком могло означати будь-що: від «допоможи перенести коробки» до «я знайшов у підвалі скелет динозавра».

Я: Якщо ти знову хочеш, щоб я тримала велосипед, поки ти ремонтуєш колесо, то моя ставка — дві шоколадки.

Марко: А якщо я пропоную дещо цікавіше?

Я: Тоді три.

Марко: Ти дуже ділова людина.

Я: Я просто знаю собі ціну.

Відповідь прийшла майже відразу.

Марко: Сьогодні ввечері на площі літній фестиваль. Музика, їжа, якісь конкурси. Ходімо?

Я сіла в ліжку.

На вулиці вже світило сонце, за вікном хтось заводив старенький автомобіль, а в сусідньому дворі гавкав пес, який вважав себе відповідальним за ранкові новини.

Звичайний вівторок.

Звичайна пропозиція.

Абсолютно нічого, через що варто було б хвилюватися.

Я: А хіба ми сьогодні не маємо працювати в кінотеатрі?

Марко: Маємо. До п'ятої.

Я: А фестиваль починається о шостій?

Марко: О пів на сьому.

Я: Ти все спланував.

Марко: Я вмію користуватися календарем.

Я усміхнулася.

Я: Добре. Але я йду заради їжі.

Марко: Звичайно.

Я: І музики.

Марко: Безперечно.

Я: І зовсім не заради тебе.

Три крапки з'явилися, зникли, а потім з'явилися знову.

Марко: А я тоді піду заради музики.

Я відкинула телефон на подушку й закрила обличчя руками.

Це була катастрофа.

Не місцевого значення.

Загальнодержавного.

До кінотеатру я прийшла раніше, ніж зазвичай.

Це зовсім не було пов'язано з тим, що ввечері я збиралася на фестиваль із Марком.

Просто я прокинулася рано.

І швидко поснідала.

І довго вибирала, яку футболку вдягнути.

А потім переодяглася ще раз.

Але все це не мало жодного стосунку до Марка.

Принаймні я наполегливо намагалася в це вірити.

— Ти сьогодні підозріло гарна, — сказала Дарина, коли я зайшла до кінотеатру.

Я мало не впустила сумку.

— Що?

— Я сказала: підозріло гарна.

— Ти можеш говорити тихіше?

Дарина озирнулася на порожній коридор.

— Тут, крім нас, нікого немає.

— Стіни мають вуха.

— У нашому кінотеатрі стіни мають цвіль, а не вуха.

Вона підійшла ближче й оглянула мене з удаваною серйозністю.

— Білий топ, джинсові шорти, волосся зібране. Навіть сережки вдягла.

— Я завжди ношу сережки.

— Учора ти ходила з однією.

Я помовчала.

— Друга загубилася.

— Звісно. І сьогодні дивовижним чином знайшлася.

— Дарино.

— Що?

— Я тебе люблю. Але іноді мені хочеться залишити тебе в коробці й підписати: «Не відкривати без нагальної потреби».

Вона розсміялася.

— Добре. Я більше нічого не питатиму.

Я полегшено видихнула.

— Тільки одне, — додала вона. — Це побачення?

— Ні!

Мій голос пролунав настільки голосно, що з комірчини визирнула пані Галина.

— Усе гаразд?

— Так! — відповіла я.

— Чудово. Тоді, Соломіє, допоможи мені з рамками.

Коли пані Галина зникла, Дарина повільно повернулася до мене.

— Я навіть не встигла закінчити запитання.

— Ти закінчила.

— Я запитала, чи це побачення.

— І я відповіла.

— Надто швидко.

Я схопила найближчу коробку.

— Ми працюємо.

— Звісно, — погодилася Дарина. — А ввечері ти випадково опинишся на фестивалі, де випадково буде Марко, і випадково матимеш чудовий вигляд.

— Саме так.

— Яка ж дивовижна сила випадковостей.

Я кинула в неї м'якою серветкою.

Дарина спіймала її й урочисто вклонилася.

— Дякую. Я приймаю цей знак своєї перемоги.

До п'ятої ми встигли розкласти фотографії, підписати кілька рамок і знайти три старі квитки, які Тимко хотів використати як закладки.

Пані Галина категорично заборонила йому це робити.

— Це історія нашого кінотеатру, а не твої шкільні конспекти.

— Але історія має бути корисною, — заперечив Тимко.

— Тоді вивчи її.

Тимко подивився на мене.

— Вона мене не любить.

— Вона тебе виховує.

— Це гірше.

Марко з'явився біля дверей із двома велосипедами.

— Готові?

Я подивилася на годинник.

— До фестивалю ще півтори години.

— Я знаю.

— Тоді навіщо велосипеди?

— Бо ми можемо проїхатися вздовж річки.

Він сказав це так просто, наче пропонував зайти по хліб.

Але я відразу уявила теплий вітер, дорогу між деревами й те, як ми їхатимемо поруч, іноді розмовляючи, іноді мовчки.

Мені сподобалася ця картина.

Що було небезпечно.

— Гаразд, — сказала я. — Але якщо ти знову вріжешся в мене, я подам скаргу до міської ради.

— Цього разу в мене справні гальма.

— Ти це вже казав.

— Цього разу я перевірив.

— Ти перевірив їх сам?

— Так.

Я зітхнула.

— Ну, тоді ми всі приречені.

Марко засміявся й подав мені велосипед.

Дарина проводжала нас поглядом із таким виразом обличчя, ніби щойно стала свідком історичної події.

Я показала їй язика.

Вона послала мені повітряний поцілунок.

І, звісно, крикнула навздогін:

— Не забудьте повернутися до комендантської години!

— Яка ще комендантська година? — обурилася я.

— Та, яку я щойно вигадала!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше