У вівторок я прокинулася від повідомлення, яке надійшло о сьомій дванадцять.
Марко: У мене є пропозиція.
Я прочитала його тричі.
Не тому, що не зрозуміла слова. Просто повідомлення з таким початком могло означати будь-що: від «допоможи перенести коробки» до «я знайшов у підвалі скелет динозавра».
Я: Якщо ти знову хочеш, щоб я тримала велосипед, поки ти ремонтуєш колесо, то моя ставка — дві шоколадки.
Марко: А якщо я пропоную дещо цікавіше?
Я: Тоді три.
Марко: Ти дуже ділова людина.
Я: Я просто знаю собі ціну.
Відповідь прийшла майже відразу.
Марко: Сьогодні ввечері на площі літній фестиваль. Музика, їжа, якісь конкурси. Ходімо?
Я сіла в ліжку.
На вулиці вже світило сонце, за вікном хтось заводив старенький автомобіль, а в сусідньому дворі гавкав пес, який вважав себе відповідальним за ранкові новини.
Звичайний вівторок.
Звичайна пропозиція.
Абсолютно нічого, через що варто було б хвилюватися.
Я: А хіба ми сьогодні не маємо працювати в кінотеатрі?
Марко: Маємо. До п'ятої.
Я: А фестиваль починається о шостій?
Марко: О пів на сьому.
Я: Ти все спланував.
Марко: Я вмію користуватися календарем.
Я усміхнулася.
Я: Добре. Але я йду заради їжі.
Марко: Звичайно.
Я: І музики.
Марко: Безперечно.
Я: І зовсім не заради тебе.
Три крапки з'явилися, зникли, а потім з'явилися знову.
Марко: А я тоді піду заради музики.
Я відкинула телефон на подушку й закрила обличчя руками.
Це була катастрофа.
Не місцевого значення.
Загальнодержавного.
До кінотеатру я прийшла раніше, ніж зазвичай.
Це зовсім не було пов'язано з тим, що ввечері я збиралася на фестиваль із Марком.
Просто я прокинулася рано.
І швидко поснідала.
І довго вибирала, яку футболку вдягнути.
А потім переодяглася ще раз.
Але все це не мало жодного стосунку до Марка.
Принаймні я наполегливо намагалася в це вірити.
— Ти сьогодні підозріло гарна, — сказала Дарина, коли я зайшла до кінотеатру.
Я мало не впустила сумку.
— Що?
— Я сказала: підозріло гарна.
— Ти можеш говорити тихіше?
Дарина озирнулася на порожній коридор.
— Тут, крім нас, нікого немає.
— Стіни мають вуха.
— У нашому кінотеатрі стіни мають цвіль, а не вуха.
Вона підійшла ближче й оглянула мене з удаваною серйозністю.
— Білий топ, джинсові шорти, волосся зібране. Навіть сережки вдягла.
— Я завжди ношу сережки.
— Учора ти ходила з однією.
Я помовчала.
— Друга загубилася.
— Звісно. І сьогодні дивовижним чином знайшлася.
— Дарино.
— Що?
— Я тебе люблю. Але іноді мені хочеться залишити тебе в коробці й підписати: «Не відкривати без нагальної потреби».
Вона розсміялася.
— Добре. Я більше нічого не питатиму.
Я полегшено видихнула.
— Тільки одне, — додала вона. — Це побачення?
— Ні!
Мій голос пролунав настільки голосно, що з комірчини визирнула пані Галина.
— Усе гаразд?
— Так! — відповіла я.
— Чудово. Тоді, Соломіє, допоможи мені з рамками.
Коли пані Галина зникла, Дарина повільно повернулася до мене.
— Я навіть не встигла закінчити запитання.
— Ти закінчила.
— Я запитала, чи це побачення.
— І я відповіла.
— Надто швидко.
Я схопила найближчу коробку.
— Ми працюємо.
— Звісно, — погодилася Дарина. — А ввечері ти випадково опинишся на фестивалі, де випадково буде Марко, і випадково матимеш чудовий вигляд.
— Саме так.
— Яка ж дивовижна сила випадковостей.
Я кинула в неї м'якою серветкою.
Дарина спіймала її й урочисто вклонилася.
— Дякую. Я приймаю цей знак своєї перемоги.
До п'ятої ми встигли розкласти фотографії, підписати кілька рамок і знайти три старі квитки, які Тимко хотів використати як закладки.
Пані Галина категорично заборонила йому це робити.
— Це історія нашого кінотеатру, а не твої шкільні конспекти.
— Але історія має бути корисною, — заперечив Тимко.
— Тоді вивчи її.
Тимко подивився на мене.
— Вона мене не любить.
— Вона тебе виховує.
— Це гірше.
Марко з'явився біля дверей із двома велосипедами.
— Готові?
Я подивилася на годинник.
— До фестивалю ще півтори години.
— Я знаю.
— Тоді навіщо велосипеди?
— Бо ми можемо проїхатися вздовж річки.
Він сказав це так просто, наче пропонував зайти по хліб.
Але я відразу уявила теплий вітер, дорогу між деревами й те, як ми їхатимемо поруч, іноді розмовляючи, іноді мовчки.
Мені сподобалася ця картина.
Що було небезпечно.
— Гаразд, — сказала я. — Але якщо ти знову вріжешся в мене, я подам скаргу до міської ради.
— Цього разу в мене справні гальма.
— Ти це вже казав.
— Цього разу я перевірив.
— Ти перевірив їх сам?
— Так.
Я зітхнула.
— Ну, тоді ми всі приречені.
Марко засміявся й подав мені велосипед.
Дарина проводжала нас поглядом із таким виразом обличчя, ніби щойно стала свідком історичної події.
Я показала їй язика.
Вона послала мені повітряний поцілунок.
І, звісно, крикнула навздогін:
— Не забудьте повернутися до комендантської години!
— Яка ще комендантська година? — обурилася я.
— Та, яку я щойно вигадала!