План на літо: не закохуватися

Розділ 16. Побачити себе чужими очима

У понеділок я прокинулася з твердим наміром поводитися нормально.

Не думати про Марка до сніданку. Не перевіряти телефон кожні п'ять хвилин. Не уявляти, як виглядатиме фотографія, яку він зробив у кінотеатрі.

Особливо не уявляти фотографію.

Я протрималася приблизно сім хвилин.

— Ти сьогодні якась задумлива, — зауважила мама, ставлячи переді мною тарілку з сирниками.

— Я завжди задумлива.

— Зазвичай ти ще й коментуєш усе, що бачиш.

— Можливо, я дорослішаю.

Мама подивилася на мене з таким виразом, ніби я щойно повідомила, що збираюся вступити до монастиря.

— Тоді я маю встигнути насолодитися тишею, поки ти не передумала.

Я вмочила сирник у сметану.

— До речі, я сьогодні знову йду до «Сузір'я».

— Звісно, — сказала мама.

— Що означає це «звісно»?

— Нічого. Просто ти останнім часом багато там буваєш.

— Там виставка. Ми працюємо.

— Я пам'ятаю.

Мама сіла навпроти й усміхнулася.

— Мені подобається, що в тебе з'явилася справа, яка тебе захоплює.

— Мене захоплює фотографія.

— Авжеж.

— І старі будівлі.

— Звичайно.

— І відновлення культурної спадщини.

— Соломіє, — мама підперла підборіддя рукою, — я нічого не казала.

Я підозріло примружилася.

— Але подумала.

— Я твоя мама. Це моя робота.

Я доїла сирник і підвелася.

— Мені час.

— Ти ще навіть не допила чай.

— Я дорослішаю. Дорослі люди поспішають.

Мама засміялася.

Я теж усміхнулася, але, виходячи з кухні, усе ж перевірила телефон.

Повідомлення від Марка не було.

І це було абсолютно нормально.

Абсолютно.

У «Сузір'ї» пахло пилом, свіжою деревиною та кавою, яку пані Галина зварила в маленькій кімнаті за касою.

Тимко сидів на підлозі біля розетки й дивився відео на телефоні.

— Якщо ти знову ремонтуєш техніку методом споглядання, я йду, — сказала я.

— Це не ремонт. Це творча криза.

— У чому проблема?

Він показав мені екран.

На відео гурт із місцевого фестивалю виконував пісню, а камера раз у раз поверталася до чиїхось ніг, шматка неба й випадкового перехожого.

— Я хотів зняти музичне відео, — пояснив Тимко. — А вийшов документальний фільм про те, як людина не вміє тримати телефон.

— У ньому є потенціал.

— Дякую. Я теж так думаю.

— Наприклад, можна додати драматичну музику й назвати його «Останні хвилини оператора».

Тимко притиснув телефон до грудей.

— Ти жорстока.

— Зате чесна.

— Саме тому я тебе й ціную.

Я засміялася та пішла до столу з фотографіями.

Марко стояв біля вікна й розкладав на підвіконні кілька конвертів. Побачивши мене, він підняв руку.

— Привіт.

— Привіт.

Я поклала сумку на стілець і спробувала не дивитися на конверти.

Спроба виявилася невдалою.

Марко простежив за моїм поглядом.

— Ще не готові.

— Я нічого не питала.

— Знаю.

— Ти просто вирішив повідомити мені важливу інформацію про стан паперових виробів?

— Саме так.

Він усміхнувся.

Я теж.

Потім ми обоє повернулися до роботи, ніби нічого особливого не сталося.

Але сталося.

Я помітила, що Марко теж хвилюється. Він кілька разів перевірив конверти, хоча на них були написані дати й назви лабораторії. Один із них він поклав на стіл, потім знову взяв і переніс на підвіконня.

Я не втрималася.

— Ти завжди так нервуєш, коли чекаєш на фотографії?

— Ні.

— А зараз?

— Зараз трохи більше.

Я підняла брови.

Марко подивився на мене.

— Бо одна з них важлива.

Мені раптом стало важко дихати.

— Та, де я?

— Так.

Він сказав це без жарту.

Я опустила очі на стіл і почала вирівнювати стопку паперу, хоча вона й так лежала рівно.

— А чому вона важлива?

Марко трохи помовчав.

— Бо я хотів її зробити.

І знову не сказав нічого зайвого.

Чомусь саме це змушувало моє серце поводитися так, ніби воно щойно пробігло кілька кіл навколо кінотеатру.

Ближче до обіду пані Галина попросила нас віднести кілька коробок у комірчину.

— Тільки не переплутайте їх, — попередила вона. — У синій коробці програми, у зеленій — фотографії, які ще треба переглянути.

— А якщо коробка не синя й не зелена? — запитав Марко.

— Тоді це, очевидно, коробка, яку ви поставили не туди.

— Логічно, — сказав він.

Ми взяли коробки й рушили коридором.

Я несла синю, Марко — зелену. За вікнами шелестіли дерева, а сонце лягало на підлогу довгими світлими смугами.

— Ти колись думав, що робитимеш після школи? — запитав він.

Запитання було таким несподіваним, що я мало не перечепилася об поріг.

— Звісно.

— І що?

— Я планую стати людиною, яка має план.

Марко засміявся.

— Це звучить амбітно.

— Я серйозно. Мені подобається фотографувати. Можливо, я піду вчитися на фотографію або журналістику. Або взагалі займатимуся чимось іншим, але фотографуватиму у вільний час.

— Тобто ти допускаєш, що можеш змінити думку?

— Не поширюй це. Моя репутація постраждає.

Він усміхнувся.

— А якщо все піде не так, як ти задумала?

Я замислилася.

— Тоді доведеться вигадати новий план.

— І не буде страшно?

— Буде. Але принаймні я матиму чим зайнятися.

Марко кивнув.

Ми поставили коробки в комірчині. Він затримав руку на кришці зеленої коробки, наче хотів щось сказати, але передумав.

— А ти? — запитала я. — Чим хочеш займатися після школи?

Він подивився на мене.

— Поки не вирішив.

— Ти ж ремонтуєш велосипеди, фотографуєш і можеш знайти несправність у будь-якому старому проєкторі. Вибір величезний.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше