План на літо: не закохуватися

Розділ 15. Фотографія, на якій мене не мало бути

У неділю я прокинулася з дивним відчуттям, ніби забула щось важливе.

Таке іноді траплялося перед контрольними, хоча школа вже закінчилася. Інколи — коли я виходила з дому й не могла згадати, чи вимкнула праску, навіть якщо не користувалася нею останні три дні.

Цього разу я перевірила телефон.

Жодних невідповідальних повідомлень від учителів. Жодних нагадувань про справи. Жодних нових пунктів у моєму списку.

Лише повідомлення від Дарини:

Дарина: Сьогодні нікуди не йдемо. Я вирішила відпочити від людей.

Я: Нарешті ти визнала, що люди — це проблема.

Дарина: Я визнала, що ти — окремий вид проблеми.

Я: Дякую за визнання моєї унікальності.

Дарина: І не забудь поїсти.

Я усміхнулася й відклала телефон.

Потім згадала.

Сьогодні ми мали доробити добірку фотографій для майбутньої виставки в «Сузір'ї». Пані Галина хотіла показати не лише історію кінотеатру, а й людей, які повернулися туди цього літа.

А Марко вчора запропонував допомогти мені з підписами до знімків.

Я глянула на годинник.

Десята двадцять.

Зустріч була об одинадцятій.

Часу вистачало, щоб поснідати, зібрати фотоапарат і переконати себе, що я не поспішаю лише тому, що хочу побачити Марка.

Я навіть не збиралася про нього думати.

Просто хотіла встигнути.

Це абсолютно різні речі.

Принаймні так я собі сказала, коли вже за двадцять хвилин бігла сходами вниз із незав'язаними шнурівками.

У «Сузір'ї» пані Галина розкладала на столі старі програмки, а Тимко сперечався з подовжувачем.

— Він не працює, — повідомив він, ніби щойно встановив факт міжнародного значення.

— Можливо, ти його не ввімкнув, — припустила я.

Тимко подивився на розетку.

Потім на подовжувач.

Потім знову на мене.

— Я це перевіряв.

Він увімкнув його в розетку.

Подовжувач ожив.

— Нікому не розповідай, — попросив Тимко.

— Моя мовчанка коштує дорого.

— У мене є три гривні й жувальна гумка.

— Приймається.

Я поклала фотоапарат на стіл і озирнулася.

Марка не було.

Я відразу ж розсердилася на себе за те, що помітила це так швидко.

— Він на складі, — сказала пані Галина, навіть не піднімаючи голови. — Шукає рамки для фотографій.

— Я не питала, — відповіла я.

— А я й не казала, що ти питала.

Тимко тихо пирснув.

Я кинула на нього погляд, який мав означати, що він ризикує втратити свої три гривні й гумку.

За хвилину з коридору долинув стукіт, а потім з'явився Марко з двома дерев'яними рамками в руках.

— Знайшов! — оголосив він.

— Вітаю, — сказала я. — Ти відкрив нову сторінку в історії людства.

— Дякую. Я присвячу цю перемогу тобі.

Він поставив рамки на стіл і подивився на мене.

— Привіт.

— Привіт.

Усього два слова.

Але чомусь я відчула, що усміхаюся.

Марко теж це помітив, проте нічого не сказав. Лише посунув до мене одну з рамок.

— Готова працювати?

— Завжди.

— Ти сказала це так, ніби тебе щойно найняли на найгіршу роботу у світі.

— Я ще не бачила зарплати.

— За зарплату відповідає бабуся.

— Тоді я хочу аванс.

— У вигляді пирога?

Я подумала.

— Можна починати.

Ми розклали фотографії на довгому столі біля вікна.

Серед них були знімки старого кінотеатру, портрети колишніх працівників, фотографії глядачів і кілька нових кадрів, які я зробила протягом останніх тижнів.

Пані Галина хотіла, щоб виставка розповідала історію «Сузір'я» не сухими датами, а людськими спогадами.

— Ось, наприклад, — сказала вона, показуючи на фотографію чоловіка з квитком у руці. — Він приходив сюди щосуботи. Навіть коли почав погано бачити, просив сусіда приводити його на вечірні сеанси.

— Він ще живий? — запитала я.

— Так. І обов'язково прийде на відкриття.

Я подивилася на знімок.

Чоловік стояв біля входу, трохи примружившись від сонця. У його руці був маленький паперовий квиток, а на обличчі — усмішка людини, яка вже знає, що вечір буде вдалим.

Я написала на чернетці:

«Для нього кіно починалося ще до першого кадру».

Марко нахилився прочитати.

— Гарно.

— Ти кажеш це, бо хочеш, щоб я й далі допомагала.

— Ні. Якби хотів тебе підкупити, сказав би, що ти чудово виглядаєш.

Я завмерла з олівцем у руці.

Марко теж, здається, зрозумів, що сказав це вголос.

Ми подивилися одне на одного.

— Це спрацювало б? — запитав він.

— Ні, — відповіла я надто швидко.

— Зрозумів.

Він повернувся до фотографій, а я вдала, що страшенно зацікавилася підписом до старої афіші.

Мені було тепло.

Не від сонця. Не від гарячого чаю, який пані Галина поставила на стіл.

Просто тепло.

І це починало дратувати.

Бо я не могла ні вимкнути це відчуття, ні пояснити його собі так, щоб воно перестало бути важливим.

Ближче до полудня Тимко пішов додому монтувати своє перше відео, а пані Галина попросила нас віднести частину матеріалів у сусідню кімнату.

Ми залишилися вдвох.

Я розкладала фотографії за роками, а Марко підписував конверти. За відчиненим вікном шуміли дерева, і час від часу звідти долітав звук велосипедного дзвінка.

— Можна тебе дещо запитати? — сказав Марко.

— Залежить від того, чи доведеться мені відповідати чесно.

— А якщо доведеться?

— Тоді я ще подумаю.

Він усміхнувся, але потім став серйознішим.

— Ти завжди фотографуєш інших людей, але майже ніколи не дозволяєш фотографувати себе.

Я перестала перегортати знімки.

— Звідки ти це взяв?

— Ти постійно ховаєшся за камерою. Коли Тимко запропонував зробити спільне фото, ти раптом згадала, що тобі треба перевірити батарейки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше