У неділю я прокинулася з дивним відчуттям, ніби забула щось важливе.
Таке іноді траплялося перед контрольними, хоча школа вже закінчилася. Інколи — коли я виходила з дому й не могла згадати, чи вимкнула праску, навіть якщо не користувалася нею останні три дні.
Цього разу я перевірила телефон.
Жодних невідповідальних повідомлень від учителів. Жодних нагадувань про справи. Жодних нових пунктів у моєму списку.
Лише повідомлення від Дарини:
Дарина: Сьогодні нікуди не йдемо. Я вирішила відпочити від людей.
Я: Нарешті ти визнала, що люди — це проблема.
Дарина: Я визнала, що ти — окремий вид проблеми.
Я: Дякую за визнання моєї унікальності.
Дарина: І не забудь поїсти.
Я усміхнулася й відклала телефон.
Потім згадала.
Сьогодні ми мали доробити добірку фотографій для майбутньої виставки в «Сузір'ї». Пані Галина хотіла показати не лише історію кінотеатру, а й людей, які повернулися туди цього літа.
А Марко вчора запропонував допомогти мені з підписами до знімків.
Я глянула на годинник.
Десята двадцять.
Зустріч була об одинадцятій.
Часу вистачало, щоб поснідати, зібрати фотоапарат і переконати себе, що я не поспішаю лише тому, що хочу побачити Марка.
Я навіть не збиралася про нього думати.
Просто хотіла встигнути.
Це абсолютно різні речі.
Принаймні так я собі сказала, коли вже за двадцять хвилин бігла сходами вниз із незав'язаними шнурівками.
У «Сузір'ї» пані Галина розкладала на столі старі програмки, а Тимко сперечався з подовжувачем.
— Він не працює, — повідомив він, ніби щойно встановив факт міжнародного значення.
— Можливо, ти його не ввімкнув, — припустила я.
Тимко подивився на розетку.
Потім на подовжувач.
Потім знову на мене.
— Я це перевіряв.
Він увімкнув його в розетку.
Подовжувач ожив.
— Нікому не розповідай, — попросив Тимко.
— Моя мовчанка коштує дорого.
— У мене є три гривні й жувальна гумка.
— Приймається.
Я поклала фотоапарат на стіл і озирнулася.
Марка не було.
Я відразу ж розсердилася на себе за те, що помітила це так швидко.
— Він на складі, — сказала пані Галина, навіть не піднімаючи голови. — Шукає рамки для фотографій.
— Я не питала, — відповіла я.
— А я й не казала, що ти питала.
Тимко тихо пирснув.
Я кинула на нього погляд, який мав означати, що він ризикує втратити свої три гривні й гумку.
За хвилину з коридору долинув стукіт, а потім з'явився Марко з двома дерев'яними рамками в руках.
— Знайшов! — оголосив він.
— Вітаю, — сказала я. — Ти відкрив нову сторінку в історії людства.
— Дякую. Я присвячу цю перемогу тобі.
Він поставив рамки на стіл і подивився на мене.
— Привіт.
— Привіт.
Усього два слова.
Але чомусь я відчула, що усміхаюся.
Марко теж це помітив, проте нічого не сказав. Лише посунув до мене одну з рамок.
— Готова працювати?
— Завжди.
— Ти сказала це так, ніби тебе щойно найняли на найгіршу роботу у світі.
— Я ще не бачила зарплати.
— За зарплату відповідає бабуся.
— Тоді я хочу аванс.
— У вигляді пирога?
Я подумала.
— Можна починати.
Ми розклали фотографії на довгому столі біля вікна.
Серед них були знімки старого кінотеатру, портрети колишніх працівників, фотографії глядачів і кілька нових кадрів, які я зробила протягом останніх тижнів.
Пані Галина хотіла, щоб виставка розповідала історію «Сузір'я» не сухими датами, а людськими спогадами.
— Ось, наприклад, — сказала вона, показуючи на фотографію чоловіка з квитком у руці. — Він приходив сюди щосуботи. Навіть коли почав погано бачити, просив сусіда приводити його на вечірні сеанси.
— Він ще живий? — запитала я.
— Так. І обов'язково прийде на відкриття.
Я подивилася на знімок.
Чоловік стояв біля входу, трохи примружившись від сонця. У його руці був маленький паперовий квиток, а на обличчі — усмішка людини, яка вже знає, що вечір буде вдалим.
Я написала на чернетці:
«Для нього кіно починалося ще до першого кадру».
Марко нахилився прочитати.
— Гарно.
— Ти кажеш це, бо хочеш, щоб я й далі допомагала.
— Ні. Якби хотів тебе підкупити, сказав би, що ти чудово виглядаєш.
Я завмерла з олівцем у руці.
Марко теж, здається, зрозумів, що сказав це вголос.
Ми подивилися одне на одного.
— Це спрацювало б? — запитав він.
— Ні, — відповіла я надто швидко.
— Зрозумів.
Він повернувся до фотографій, а я вдала, що страшенно зацікавилася підписом до старої афіші.
Мені було тепло.
Не від сонця. Не від гарячого чаю, який пані Галина поставила на стіл.
Просто тепло.
І це починало дратувати.
Бо я не могла ні вимкнути це відчуття, ні пояснити його собі так, щоб воно перестало бути важливим.
Ближче до полудня Тимко пішов додому монтувати своє перше відео, а пані Галина попросила нас віднести частину матеріалів у сусідню кімнату.
Ми залишилися вдвох.
Я розкладала фотографії за роками, а Марко підписував конверти. За відчиненим вікном шуміли дерева, і час від часу звідти долітав звук велосипедного дзвінка.
— Можна тебе дещо запитати? — сказав Марко.
— Залежить від того, чи доведеться мені відповідати чесно.
— А якщо доведеться?
— Тоді я ще подумаю.
Він усміхнувся, але потім став серйознішим.
— Ти завжди фотографуєш інших людей, але майже ніколи не дозволяєш фотографувати себе.
Я перестала перегортати знімки.
— Звідки ти це взяв?
— Ти постійно ховаєшся за камерою. Коли Тимко запропонував зробити спільне фото, ти раптом згадала, що тобі треба перевірити батарейки.