У суботу вранці я знайшла на своєму підвіконні абрикос.
Один-єдиний.
Він лежав на аркуші паперу, складеному вчетверо, і виглядав так, ніби хтось організував мені дуже дивну доставку.
Я озирнулася.
Кімната була порожня. Вікно зачинене. Двері відчинені, але в коридорі нікого не було.
Я взяла записку.
За вчорашній фісташковий злочин. Абрикоси безпечніші.
Підпису не було.
Він і не був потрібен.
Я дивилася на записку й усміхалася, поки не почула мамин голос із кухні:
— Соломіє, ти там із кимось розмовляєш?
— Ні!
— Тоді чому смієшся?
Я подивилася на абрикос.
— Згадала жарт!
— Який?
— Дуже старий!
— Зрозуміло!
Мама сказала це так, що я відчула себе викритою, хоча не мала жодних доказів власної провини.
Я поклала записку в блокнот.
Потім дістала її звідти.
Потім знову поклала.
Зрештою вирішила, що записки не повинні займати стільки мого часу, і пішла снідати.
На кухні мама чистила яблука, а я сіла за стіл і поклала абрикос поруч із тарілкою.
— Гарний, — зауважила вона.
— Так.
— Хтось пригостив?
— Можна сказати.
Мама кивнула й більше нічого не запитувала.
Я з'їла абрикос, а кісточку залишила на серветці.
Він був солодкий.
Це, звісно, нічого не означало.
Просто абрикос.
Звичайний фрукт.
Абсолютно не романтичний.
Я вирішила, що якщо й надалі повторюватиму це достатньо переконливо, то, можливо, сама повірю.
О десятій Дарина прийшла до мене з наміром провести генеральне прибирання мого особистого життя.
— Ти мусиш мені все розповісти, — заявила вона, щойно переступила поріг.
— Доброго ранку.
— Доброго. Що між вами з Марком?
Я повісила рушник на спинку стільця.
— Між нами повітря.
— Соломіє.
— Іноді ще пил. Особливо в кінотеатрі.
— Соломіє.
— Що?
Дарина сіла на край ліжка й схрестила руки.
— Учора ти танцювала з ним, їла його морозиво, а потім дивилася на нього так, ніби він щойно подарував тобі зірку.
— Я дивилася на нього звичайно.
— Ти дивилася на нього так, що я боялася за власну самооцінку.
Я не втрималася й засміялася.
— Ти драматизуєш.
— Я спостерігаю.
— Це називається драматизувати з додатковими кроками.
Дарина взяла подушку й кинула в мене.
Я зловила її.
— Добре, — сказала вона. — Я поставлю запитання інакше. Тобі він подобається?
Я сіла навпроти.
Можна було збрехати. Сказати, що Марко просто друг, що ми разом працюємо над виставкою, що мені подобається його почуття гумору, але це нічого не означає.
Усі ці відповіді були б частково правдивими.
І саме тому брехати було б так легко.
— Не знаю, — сказала я.
Дарина повільно опустила подушку.
— Справді?
— Справді.
— Ти не знаєш, чи він тобі подобається?
— Я знаю, що мені добре з ним. Мені подобається з ним говорити. Подобається, як він жартує, навіть коли жарти жахливі. І мені подобається, що він пам'ятає дрібниці, які я кажу.
Я замовкла.
Дарина не перебивала.
— Але я не знаю, що з цим робити, — продовжила я. — Бо щойно щось стає важливим, я починаю думати про те, що буде, якщо воно зникне.
Дарина опустила очі.
— Ти говориш про тата?
Я відчула, як у грудях щось стислося.
— Не тільки.
— Але й про нього.
Я не відповіла.
За вікном хтось голосно сміявся. Десь у дворі грюкнули двері під'їзду. З кухні долинув звук чайника.
Звичайний ранок.
Але раптом я згадала безліч інших ранків, коли чекала на повідомлення від батька. Коли він обіцяв зателефонувати ввечері, а потім писав, що затримався. Коли говорив, що наступного місяця точно приїде, а потім місяць перетворювався на інший.
Спочатку я ображалася.
Потім перестала запитувати.
Зрештою навчилася не чекати.
Це здавалося дорослим рішенням. Тепер я не була впевнена, що воно зробило мене щасливішою.
— Я не хочу знову чекати на когось, — тихо сказала я. — Не хочу, щоб людина ставала настільки важливою, що її відсутність починає впливати на все інше.
Дарина довго мовчала.
Потім пересіла ближче й обійняла мене.
— Я не знаю, що тобі сказати, — прошепотіла вона. — Я не можу пообіцяти, що люди ніколи не підуть. Але я знаю, що ти не мусиш заздалегідь відмовлятися від усього хорошого тільки тому, що воно може закінчитися.
Я притиснулася до неї.
— Ти сьогодні надто мудра.
— Я прочитала одну мотиваційну цитату.
— Знала б, що це таке, не обіймала б тебе.
Дарина пирхнула, і я засміялася разом із нею.
Ми ще трохи посиділи мовчки.
Потім вона відсторонилася й подивилася мені в очі.
— І ще одне.
— Що?
— Якщо він тебе образить, я проколю йому велосипедні шини.
— Це вже більше схоже на тебе.
— Дякую. Я повернулася до свого звичного рівня емоційної зрілості.
У кінотеатрі того дня працювалося важче, ніж зазвичай.
Не через пил, не через коробки й навіть не через Тимка, який вирішив, що тепер він офіційний режисер і може командувати всіма, хто проходить повз його телефон.
Я просто постійно думала про те, що сказала Дарині.
Ти не мусиш заздалегідь відмовлятися від усього хорошого тільки тому, що воно може закінчитися.
Це звучало красиво.
У житті все було складніше.
Коли ти звикаєш до того, що люди можуть не виконати обіцянку, то починаєш сприймати будь-яку надію як ризик. Ти не купуєш квиток на виставу, бо раптом доведеться йти самій. Не плануєш вихідні, бо раптом хтось скасує зустріч. Не дозволяєш собі надто сильно радіти, бо не хочеш потім розчаровуватися.
І поступово починаєш називати це незалежністю.