План на літо: не закохуватися

Розділ 13. Свято, на яке я не збиралася йти

У п'ятницю в нашому місті почалося свято.

Не те, про яке пишуть у туристичних буклетах, — із повітряними кулями, знаменитими гостями й людьми, які спеціально приїжджають здалеку. Наше свято складалося з кількох наметів на центральній площі, сцени, яку щороку збирали трохи криво, і величезного банера з написом «ЛІТО РАЗОМ!», де літера «О» чомусь нагадувала картоплину.

Але для нашого міста цього було цілком достатньо.

Зранку мама сказала, що ввечері ми могли б сходити на концерт.

Я відповіла, що маю справи.

Мама запитала, чи ці справи випадково не пов'язані з кінотеатром.

Я відповіла, що кінотеатр — це серйозна культурна установа, а не просто місце, де я проводжу весь вільний час.

Мама сказала:

— Звичайно, доню.

І усміхнулася тією усмішкою, яка означала, що вона мені не вірить, але не збирається витрачати на це сили.

О десятій ранку Дарина надіслала мені фотографію свого вбрання.

Дарина: Оціни.

На фотографії була біла футболка, джинсова спідниця й синя хустинка, пов'язана на зап'ясті.

Я: Сім із десяти.

Дарина: Що?!

Я: Не вистачає шолома.

Дарина: Я тебе заблокую.

Я: Але тоді хто оцінюватиме твої образи?

Дарина: Моя гідність.

Я: Вона не дуже компетентна в моді.

Дарина надіслала мені три сердиті смайлики, а потім написала:

Дарина: Увечері йдемо на свято. О шостій біля фонтану.

Я: Я не збиралася йти.

Дарина: Тепер збираєшся.

Я: У мене робота.

Дарина: Ти не можеш працювати вічно.

Я: Можу. Я дуже віддана своїй справі.

Дарина: Соломіє, якщо ти сьогодні не прийдеш, я сама прийду до тебе, заберу твої кросівки й винесу на вулицю. Ти вийдеш за ними, і ми підемо на свято.

Я довго дивилася на екран.

Потім написала:

Я: Це викрадення.

Дарина: Це дружба.

Я зітхнула.

У моєму житті дедалі частіше траплялися ситуації, коли люди вирішували за мене, що мені потрібно.

Найгірше було те, що іноді вони мали рацію.

У «Сузір'ї» пахло фарбою, пилом і свіжими яблуками, які пані Галина принесла волонтерам замість звичного пирога.

Марко стояв біля входу й розмовляв із Тимком. На Тимкові була чорна футболка з якимось гуртом, а на шиї висіли навушники.

— Ти сьогодні йдеш на свято? — запитав Марко, коли побачив мене.

— У мене немає вибору. Дарина погрожує викрасти моє взуття.

— Справедливо. Вона завжди була небезпечною.

— Ти її знаєш?

— Достатньо, щоб не сперечатися з нею, коли вона голодна.

— Нарешті людина, яка мене розуміє, — озвалася Дарина, з'являючись у дверях. — До речі, Марку, ти теж ідеш.

— Я?

— Так.

— А мене хтось запитував?

— Ти можеш відмовитися.

Дарина зробила паузу.

— Але тоді я розповім усім, як ти в дитинстві боявся заводити велосипед після того, як він один раз упав на тебе.

Марко подивився на неї з неприхованою повагою.

— Ти небезпечніша, ніж я думав.

— Я постійно розвиваюся.

Тимко засміявся.

— Я теж іду. Мені потрібен матеріал для першого відео.

— Ти вже вирішив, що зніматимеш? — запитала я.

Він кивнув, але в його очах промайнуло вагання.

— Спробую записати виступ одного гурту. Якщо вони дозволять.

— А якщо ні?

— Зніму, як Марко купує морозиво.

— Це буде найпопулярніше відео літа, — сказала Дарина.

— Назва: «Хлопець із велосипедом і його складні стосунки з десертами», — запропонувала я.

— Я вимагаю відсоток із прибутку, — заявив Марко.

— Спочатку треба заробити хоча б один перегляд, — нагадала Дарина.

Ми засміялися.

І раптом я відчула, що хочу провести цей вечір саме з ними.

Не тому, що свято обіцялося бути незабутнім. Не тому, що там міг статися якийсь важливий момент.

Просто мені подобалося, коли ми всі були разом.

Це відчуття було новим.

Раніше я завжди намагалася розділяти своє життя на окремі частини. Дарина — для розмов, яких нікому більше не розкажеш. Кінотеатр — для фотографій і роботи. Дім — для тиші.

А тепер ці частини починали змішуватися.

І я не знала, чи варто цьому радіти.

Але вирішила хоча б не заважати.

О шостій ми зустрілися біля фонтану.

Дарина прийшла першою й одразу заявила, що я виглядаю краще, ніж очікувалося.

— Дякую, — сказала я. — Ти теж майже схожа на людину, яка не збирається мене викрадати.

— Не обіцяю.

Я одягла світлу сорочку, джинсові шорти й білі кеди. Волосся зібрала в недбалий хвіст, а фотоапарат повісила через плече.

Я довго вибирала, що вдягнути, хоча переконувала себе, що це просто через спеку.

У дзеркалі я навіть кілька разів поправляла волосся.

А потім наказала собі припинити.

Це було звичайне свято. Я йшла туди заради музики, морозива й можливості сфотографувати щось цікаве.

Не заради Марка.

Зовсім.

— Ти готова? — запитала Дарина.

— Так.

— Тоді чому дивишся на себе у вітрині?

— Перевіряю, чи не залишилася в мене на обличчі зубна паста.

— Ти чистила зуби три години тому.

— Паста буває підступною.

Дарина схопила мене за руку й потягнула до площі.

Там уже зібралося багато людей. Діти бігали між наметами, хтось продавав домашні лимонади, біля сцени налаштовували музичні інструменти, а з колонки лунала пісня, яку я чула щонайменше сто разів.

На центральній алеї висіли гірлянди, хоча до вечора було ще далеко. Пахло смаженою кукурудзою, солодкою ватою й чимось пряним, що продавали в маленькому наметі біля входу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше