У п'ятницю в нашому місті почалося свято.
Не те, про яке пишуть у туристичних буклетах, — із повітряними кулями, знаменитими гостями й людьми, які спеціально приїжджають здалеку. Наше свято складалося з кількох наметів на центральній площі, сцени, яку щороку збирали трохи криво, і величезного банера з написом «ЛІТО РАЗОМ!», де літера «О» чомусь нагадувала картоплину.
Але для нашого міста цього було цілком достатньо.
Зранку мама сказала, що ввечері ми могли б сходити на концерт.
Я відповіла, що маю справи.
Мама запитала, чи ці справи випадково не пов'язані з кінотеатром.
Я відповіла, що кінотеатр — це серйозна культурна установа, а не просто місце, де я проводжу весь вільний час.
Мама сказала:
— Звичайно, доню.
І усміхнулася тією усмішкою, яка означала, що вона мені не вірить, але не збирається витрачати на це сили.
О десятій ранку Дарина надіслала мені фотографію свого вбрання.
Дарина: Оціни.
На фотографії була біла футболка, джинсова спідниця й синя хустинка, пов'язана на зап'ясті.
Я: Сім із десяти.
Дарина: Що?!
Я: Не вистачає шолома.
Дарина: Я тебе заблокую.
Я: Але тоді хто оцінюватиме твої образи?
Дарина: Моя гідність.
Я: Вона не дуже компетентна в моді.
Дарина надіслала мені три сердиті смайлики, а потім написала:
Дарина: Увечері йдемо на свято. О шостій біля фонтану.
Я: Я не збиралася йти.
Дарина: Тепер збираєшся.
Я: У мене робота.
Дарина: Ти не можеш працювати вічно.
Я: Можу. Я дуже віддана своїй справі.
Дарина: Соломіє, якщо ти сьогодні не прийдеш, я сама прийду до тебе, заберу твої кросівки й винесу на вулицю. Ти вийдеш за ними, і ми підемо на свято.
Я довго дивилася на екран.
Потім написала:
Я: Це викрадення.
Дарина: Це дружба.
Я зітхнула.
У моєму житті дедалі частіше траплялися ситуації, коли люди вирішували за мене, що мені потрібно.
Найгірше було те, що іноді вони мали рацію.
У «Сузір'ї» пахло фарбою, пилом і свіжими яблуками, які пані Галина принесла волонтерам замість звичного пирога.
Марко стояв біля входу й розмовляв із Тимком. На Тимкові була чорна футболка з якимось гуртом, а на шиї висіли навушники.
— Ти сьогодні йдеш на свято? — запитав Марко, коли побачив мене.
— У мене немає вибору. Дарина погрожує викрасти моє взуття.
— Справедливо. Вона завжди була небезпечною.
— Ти її знаєш?
— Достатньо, щоб не сперечатися з нею, коли вона голодна.
— Нарешті людина, яка мене розуміє, — озвалася Дарина, з'являючись у дверях. — До речі, Марку, ти теж ідеш.
— Я?
— Так.
— А мене хтось запитував?
— Ти можеш відмовитися.
Дарина зробила паузу.
— Але тоді я розповім усім, як ти в дитинстві боявся заводити велосипед після того, як він один раз упав на тебе.
Марко подивився на неї з неприхованою повагою.
— Ти небезпечніша, ніж я думав.
— Я постійно розвиваюся.
Тимко засміявся.
— Я теж іду. Мені потрібен матеріал для першого відео.
— Ти вже вирішив, що зніматимеш? — запитала я.
Він кивнув, але в його очах промайнуло вагання.
— Спробую записати виступ одного гурту. Якщо вони дозволять.
— А якщо ні?
— Зніму, як Марко купує морозиво.
— Це буде найпопулярніше відео літа, — сказала Дарина.
— Назва: «Хлопець із велосипедом і його складні стосунки з десертами», — запропонувала я.
— Я вимагаю відсоток із прибутку, — заявив Марко.
— Спочатку треба заробити хоча б один перегляд, — нагадала Дарина.
Ми засміялися.
І раптом я відчула, що хочу провести цей вечір саме з ними.
Не тому, що свято обіцялося бути незабутнім. Не тому, що там міг статися якийсь важливий момент.
Просто мені подобалося, коли ми всі були разом.
Це відчуття було новим.
Раніше я завжди намагалася розділяти своє життя на окремі частини. Дарина — для розмов, яких нікому більше не розкажеш. Кінотеатр — для фотографій і роботи. Дім — для тиші.
А тепер ці частини починали змішуватися.
І я не знала, чи варто цьому радіти.
Але вирішила хоча б не заважати.
О шостій ми зустрілися біля фонтану.
Дарина прийшла першою й одразу заявила, що я виглядаю краще, ніж очікувалося.
— Дякую, — сказала я. — Ти теж майже схожа на людину, яка не збирається мене викрадати.
— Не обіцяю.
Я одягла світлу сорочку, джинсові шорти й білі кеди. Волосся зібрала в недбалий хвіст, а фотоапарат повісила через плече.
Я довго вибирала, що вдягнути, хоча переконувала себе, що це просто через спеку.
У дзеркалі я навіть кілька разів поправляла волосся.
А потім наказала собі припинити.
Це було звичайне свято. Я йшла туди заради музики, морозива й можливості сфотографувати щось цікаве.
Не заради Марка.
Зовсім.
— Ти готова? — запитала Дарина.
— Так.
— Тоді чому дивишся на себе у вітрині?
— Перевіряю, чи не залишилася в мене на обличчі зубна паста.
— Ти чистила зуби три години тому.
— Паста буває підступною.
Дарина схопила мене за руку й потягнула до площі.
Там уже зібралося багато людей. Діти бігали між наметами, хтось продавав домашні лимонади, біля сцени налаштовували музичні інструменти, а з колонки лунала пісня, яку я чула щонайменше сто разів.
На центральній алеї висіли гірлянди, хоча до вечора було ще далеко. Пахло смаженою кукурудзою, солодкою ватою й чимось пряним, що продавали в маленькому наметі біля входу.