План на літо: не закохуватися

Розділ 12. Дівчина, яка зовсім не ревнувала

У четвер я прокинулася з твердим наміром не думати про Марка.

Це був чудовий план. Продуманий, логічний і, як виявилося, абсолютно нежиттєздатний.

О 8:12 я згадала його повідомлення про справжність.

О 8:17 подумала, що він, мабуть, уже снідає.

О 8:19 запитала себе, чому мене взагалі цікавить, що він їсть.

О 8:21 вирішила, що треба негайно зайнятися чимось корисним.

Тому я помила чашку.

Потім ще одну.

Потім чашку, яку мама взагалі не використовувала, але яка стояла на полиці й, на мій погляд, мала підозріло сумний вигляд.

— Ти сьогодні дуже господарська, — зауважила мама, заходячи на кухню.

— Я розвиваю корисні навички.

— Наприклад?

— Миття посуду.

— Надзвичайно. Може, ще й підлогу помиєш?

Я подивилася на неї з образою людини, яка щойно досягла вершини особистісного розвитку, а їй пропонують додаткове завдання.

— Не зловживай моїми талантами.

Мама засміялася й поставила на стіл тарілку з абрикосами.

— Ти сьогодні кудись збираєшся?

— До «Сузір’я». Треба переглянути фотографії для виставки.

— Знову?

— Там багато роботи.

— Я помітила.

Вона сказала це звичайним тоном, але потім подивилася на мене трохи уважніше.

— Тобі там подобається?

Я взяла абрикос.

— Так.

— Через сам кінотеатр?

Я вже відкрила рот, щоб відповісти, але чомусь затрималася.

Перед очима виникли старі фотографії, коробки з архівом, запах деревини, Маркова усмішка, його рука, яка випадково торкнулася моєї.

— Не тільки, — сказала я нарешті.

Мама нічого не перепитала. Лише кивнула, ніби почула більше, ніж я сказала.

Я не знала, чи подобається мені ця її здатність.

Напевно, батьки отримують її разом із нами, а потім роками вдають, що не помічають нічого зайвого.

Телефон завібрував.

Марко: Ти сьогодні будеш у кінотеатрі?

Я подивилася на екран.

Потім на маму.

Потім знову на екран.

— Що там? — запитала вона.

— Нічого.

— Зрозуміло.

— Мамо.

— Я мовчу.

— Ти мовчиш дуже голосно.

Вона підняла руки, здаючись, а я відповіла Маркові:

Я: Так. А що?

Марко: Хотів показати тобі дещо. І ще нам потрібна людина, яка вміє відрізняти гарні фотографії від тих, де Тимко випадково закрив об'єктив пальцем.

Я: Це дуже вузька спеціалізація.

Марко: Ми шукаємо найкращих.

Я всміхнулася й поклала телефон до кишені.

Мама саме в цей момент проходила повз.

— Не скажу нічого, — промовила вона.

— От і чудово.

— Але абрикоси сьогодні особливо солодкі.

— До чого тут абрикоси?

— Ні до чого, доню. Абсолютно.

Я вирішила, що дорослі іноді бувають нестерпними.

Особливо ті, які вміють читати між рядками.

У «Сузір’ї» сьогодні було людно.

Біля входу Тимко встановлював телефон на саморобну підставку з книжок, пані Галина розмовляла з двома волонтерами, а хтось усередині голосно пересував лавки.

Я вже збиралася зайти, коли почула жіночий сміх.

Він долинав із-за будівлі, де Марко збирався зберігати відсортовані матеріали.

Я обійшла кут і зупинилася.

Поруч із Марком стояла дівчина, якої я раніше не бачила.

Вона була приблизно нашого віку, може, трохи старша. У неї було коротке темне волосся, великі сережки-кільця й фотоапарат, який висів на плечі так природно, ніби був частиною її тіла.

Вона щось показувала Маркові на екрані свого телефона. Він нахилився ближче, а потім засміявся.

Дівчина легенько штовхнула його плечем.

Він зробив те саме у відповідь.

Я зупинилася так різко, що ремінець моєї сумки з'їхав із плеча.

Нічого особливого.

Люди можуть сміятися. Люди можуть штовхати одне одного плечима. Люди можуть дивитися на чужі фотографії, навіть якщо я не знаю, хто вони й чому їм так весело.

Це абсолютно нормально.

Я просто стояла й дивилася.

А потім дівчина торкнулася Маркового волосся, прибираючи з нього маленьку гілочку.

Я відразу відвернулася.

— О, ти вже прийшла! — пролунав позаду голос Дарини.

Я здригнулася.

— Не кричи.

— Я сказала це звичайним голосом.

— Тоді не говори так голосно звичайним голосом.

Дарина простежила за моїм поглядом і побачила Марка з незнайомкою.

Її обличчя змінилося.

Не сильно. Лише кутик рота трохи смикнувся.

— А-а-а, — промовила вона.

— Не починай.

— Я нічого не сказала.

— Ти сказала «а-а-а».

— Це взагалі не слово.

— У твоєму виконанні — цілий абзац.

Дарина схрестила руки.

— Ти ревнуєш?

Я розсміялася.

Занадто голосно.

— Що? Ні!

— Я лише запитала.

— І я лише відповіла.

— Ти відповіла так, ніби я звинуватила тебе в крадіжці державного майна.

— Бо запитання безглузде.

Дарина нахилила голову.

— Звісно.

— Я не ревную.

— Добре.

— Мені взагалі байдуже, хто вона.

— Чудово.

— Я навіть не дивлюся в їхній бік.

Дарина подивилася на мене.

Я теж подивилася.

Ми одночасно повернули голови до Марка.

Він саме щось говорив дівчині, а вона сміялася, прикривши рот долонею.

Я відвернулася першою.

— Я ненавиджу тебе, — сказала я Дарині.

— Я знаю. Тому й прийшла.

Я вирішила присвятити себе роботі.

Справжній роботі. Серйозній. Такій, що не передбачає жодного спостереження за хлопцями, які стоять за будівлею з іншими дівчатами.

Я зайшла до архіву, відкрила коробку з фотографіями й почала розкладати знімки за датами.

Перші десять хвилин усе йшло добре.

На одинадцятій я поклала фотографію 1996 року до папки за 1998-й.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше