У четвер я прокинулася з твердим наміром не думати про Марка.
Це був чудовий план. Продуманий, логічний і, як виявилося, абсолютно нежиттєздатний.
О 8:12 я згадала його повідомлення про справжність.
О 8:17 подумала, що він, мабуть, уже снідає.
О 8:19 запитала себе, чому мене взагалі цікавить, що він їсть.
О 8:21 вирішила, що треба негайно зайнятися чимось корисним.
Тому я помила чашку.
Потім ще одну.
Потім чашку, яку мама взагалі не використовувала, але яка стояла на полиці й, на мій погляд, мала підозріло сумний вигляд.
— Ти сьогодні дуже господарська, — зауважила мама, заходячи на кухню.
— Я розвиваю корисні навички.
— Наприклад?
— Миття посуду.
— Надзвичайно. Може, ще й підлогу помиєш?
Я подивилася на неї з образою людини, яка щойно досягла вершини особистісного розвитку, а їй пропонують додаткове завдання.
— Не зловживай моїми талантами.
Мама засміялася й поставила на стіл тарілку з абрикосами.
— Ти сьогодні кудись збираєшся?
— До «Сузір’я». Треба переглянути фотографії для виставки.
— Знову?
— Там багато роботи.
— Я помітила.
Вона сказала це звичайним тоном, але потім подивилася на мене трохи уважніше.
— Тобі там подобається?
Я взяла абрикос.
— Так.
— Через сам кінотеатр?
Я вже відкрила рот, щоб відповісти, але чомусь затрималася.
Перед очима виникли старі фотографії, коробки з архівом, запах деревини, Маркова усмішка, його рука, яка випадково торкнулася моєї.
— Не тільки, — сказала я нарешті.
Мама нічого не перепитала. Лише кивнула, ніби почула більше, ніж я сказала.
Я не знала, чи подобається мені ця її здатність.
Напевно, батьки отримують її разом із нами, а потім роками вдають, що не помічають нічого зайвого.
Телефон завібрував.
Марко: Ти сьогодні будеш у кінотеатрі?
Я подивилася на екран.
Потім на маму.
Потім знову на екран.
— Що там? — запитала вона.
— Нічого.
— Зрозуміло.
— Мамо.
— Я мовчу.
— Ти мовчиш дуже голосно.
Вона підняла руки, здаючись, а я відповіла Маркові:
Я: Так. А що?
Марко: Хотів показати тобі дещо. І ще нам потрібна людина, яка вміє відрізняти гарні фотографії від тих, де Тимко випадково закрив об'єктив пальцем.
Я: Це дуже вузька спеціалізація.
Марко: Ми шукаємо найкращих.
Я всміхнулася й поклала телефон до кишені.
Мама саме в цей момент проходила повз.
— Не скажу нічого, — промовила вона.
— От і чудово.
— Але абрикоси сьогодні особливо солодкі.
— До чого тут абрикоси?
— Ні до чого, доню. Абсолютно.
Я вирішила, що дорослі іноді бувають нестерпними.
Особливо ті, які вміють читати між рядками.
У «Сузір’ї» сьогодні було людно.
Біля входу Тимко встановлював телефон на саморобну підставку з книжок, пані Галина розмовляла з двома волонтерами, а хтось усередині голосно пересував лавки.
Я вже збиралася зайти, коли почула жіночий сміх.
Він долинав із-за будівлі, де Марко збирався зберігати відсортовані матеріали.
Я обійшла кут і зупинилася.
Поруч із Марком стояла дівчина, якої я раніше не бачила.
Вона була приблизно нашого віку, може, трохи старша. У неї було коротке темне волосся, великі сережки-кільця й фотоапарат, який висів на плечі так природно, ніби був частиною її тіла.
Вона щось показувала Маркові на екрані свого телефона. Він нахилився ближче, а потім засміявся.
Дівчина легенько штовхнула його плечем.
Він зробив те саме у відповідь.
Я зупинилася так різко, що ремінець моєї сумки з'їхав із плеча.
Нічого особливого.
Люди можуть сміятися. Люди можуть штовхати одне одного плечима. Люди можуть дивитися на чужі фотографії, навіть якщо я не знаю, хто вони й чому їм так весело.
Це абсолютно нормально.
Я просто стояла й дивилася.
А потім дівчина торкнулася Маркового волосся, прибираючи з нього маленьку гілочку.
Я відразу відвернулася.
— О, ти вже прийшла! — пролунав позаду голос Дарини.
Я здригнулася.
— Не кричи.
— Я сказала це звичайним голосом.
— Тоді не говори так голосно звичайним голосом.
Дарина простежила за моїм поглядом і побачила Марка з незнайомкою.
Її обличчя змінилося.
Не сильно. Лише кутик рота трохи смикнувся.
— А-а-а, — промовила вона.
— Не починай.
— Я нічого не сказала.
— Ти сказала «а-а-а».
— Це взагалі не слово.
— У твоєму виконанні — цілий абзац.
Дарина схрестила руки.
— Ти ревнуєш?
Я розсміялася.
Занадто голосно.
— Що? Ні!
— Я лише запитала.
— І я лише відповіла.
— Ти відповіла так, ніби я звинуватила тебе в крадіжці державного майна.
— Бо запитання безглузде.
Дарина нахилила голову.
— Звісно.
— Я не ревную.
— Добре.
— Мені взагалі байдуже, хто вона.
— Чудово.
— Я навіть не дивлюся в їхній бік.
Дарина подивилася на мене.
Я теж подивилася.
Ми одночасно повернули голови до Марка.
Він саме щось говорив дівчині, а вона сміялася, прикривши рот долонею.
Я відвернулася першою.
— Я ненавиджу тебе, — сказала я Дарині.
— Я знаю. Тому й прийшла.
Я вирішила присвятити себе роботі.
Справжній роботі. Серйозній. Такій, що не передбачає жодного спостереження за хлопцями, які стоять за будівлею з іншими дівчатами.
Я зайшла до архіву, відкрила коробку з фотографіями й почала розкладати знімки за датами.
Перші десять хвилин усе йшло добре.
На одинадцятій я поклала фотографію 1996 року до папки за 1998-й.