План на літо: не закохуватися

Розділ 11. Повідомлення після опівночі

У середу я вирішила бути розсудливою.

Це рішення протрималося приблизно до дев'ятої ранку, коли я тричі перевірила телефон, хоча ніхто не мав мені писати.

О дев'ятій нуль п'ять я переконала себе, що просто перевіряю прогноз погоди.

О дев'ятій десять — що шукаю повідомлення від Дарини про наш кіномарафон.

О дев'ятій дванадцять — що в мене, можливо, починається якась дивна хвороба, симптомом якої є надмірний інтерес до екрана.

А о дев'ятій п'ятнадцять телефон завібрував.

Марко: Ти сьогодні прийдеш до кінотеатру?

Я дивилася на повідомлення так, ніби воно містило результати важливого наукового дослідження.

Потім написала:

Я: Ні. Я вирішила присвятити день боротьбі з хлопцями, які ставлять забагато запитань.

Відповідь прийшла майже одразу.

Марко: Тоді я поставлю лише одне. Ти прийдеш до кінотеатру?

Я посміхнулася.

Це було абсолютно безглуздо. Я посміхалася телефону через повідомлення, яке навіть не містило жарту.

Якби Дарина це побачила, вона б ніколи не дала мені спокою.

Я: Прийду. О котрій?

Марко: Після обіду. Бабуся обіцяла нагодувати волонтерів пирогом.

Я: Ти міг почати з цього.

Марко: Я хотів перевірити, чи ти прийдеш заради мистецтва.

Я: Заради пирога я готова підтримувати мистецтво до кінця своїх днів.

Марко: Передам це бабусі. Вона оцінить твою відданість.

Я поклала телефон на стіл.

Потім узяла його знову й перечитала листування.

Потім поклала.

Потім вирішила, що треба зайнятися чимось корисним.

Наприклад, прибрати кімнату.

За двадцять хвилин я знайшла старий квиток у кіно, три гумки для волосся, олівець без гумки, гумку без олівця й записку, яку написала собі ще взимку: «Не купувати більше блокнотів, поки не заповниш старі».

Я сіла посеред кімнати й подивилася на стос із чотирьох незаповнених блокнотів.

— Усі ми маємо свої слабкості, — сказала я їм.

Блокноти не відповіли. Вони взагалі були дуже виховані.

У кінотеатр я прийшла о пів на третю.

Дарина мала приєднатися пізніше, бо спочатку допомагала мамі в магазині. Я вирішила, що це чудова нагода попрацювати над архівом і не відволікатися на людей, які змушують мене безпричинно посміхатися.

На подвір'ї пахло свіжою деревиною. Хтось фарбував лавки, біля входу стояли коробки з інструментами, а зсередини долинав голос Тимка:

— Я просто кажу, що якщо ми назвемо це «Великим поверненням кіно», то звучатиме так, ніби кіно десь було в полоні.

— Тимку, — втомлено озвалася пані Галина, — просто допоможи мені пересунути стіл.

— Я допомагаю! Я пропоную концепцію!

— Концепція може потримати стіл з іншого боку.

Я засміялася й зайшла всередину.

Марко стояв біля стіни з коробкою фотографій у руках. Побачивши мене, він усміхнувся.

— Ти прийшла.

— Я ж сказала, що прийду.

— Люди іноді змінюють плани.

Я на мить замовкла.

У його голосі не було нічого особливого. Він сказав це буденно, ніби просто згадав про погоду. Але я чомусь відчула, що за цими словами є щось більше.

— Не всі, — відповіла я.

Марко подивився на мене, а тоді кивнув на коробку.

— Допоможеш розібрати?

— Якщо там немає фотографій, на яких ти в дитинстві носиш штани з підтяжками, я можу розчаруватися.

— Там є одна, де я намагаюся з'їсти шматок кавуна, більший за мою голову.

— Тепер я точно залишаюся.

Ми сіли за старий дерев'яний стіл біля вікна. Коробка була наповнена конвертами, фотографіями різних розмірів і пожовклими аркушами з підписами. Деякі знімки були чорно-білими, інші — вицвілими до дивних рожевих і жовтих відтінків.

На першій фотографії люди стояли перед входом у «Сузір'я». На другій — діти сиділи на підлозі перед екраном. На третій — літня жінка тримала в руках букет, а поруч усміхався чоловік у капелюсі.

— Це наче дивитися на чуже життя через замкову щілину, — сказала я.

Марко розглядав фотографію, де молоді люди стояли біля проєкційної будки.

— Мені подобається думати, що вони теж колись вважали себе головними героями.

— А вони ними не були?

— Для себе — точно були. Просто ми про них нічого не знаємо.

Я обережно перевернула знімок.

На звороті хтось написав синьою ручкою: «Літо 1998-го. Останній сеанс перед ремонтом».

— Можливо, вони не хотіли, щоб їх забули, — сказала я.

— Тому й фотографувалися.

— Або просто хотіли мати гарний вигляд.

— Це теж важлива причина.

Я штовхнула його плечем.

— Ти здатен зіпсувати будь-яку красиву думку.

— Я допомагаю їй залишатися реалістичною.

Ми працювали майже годину. Я записувала дати й підписи, Марко розкладав фотографії за роками. Іноді наші руки зустрічалися над коробкою, і я раптом починала дуже уважно вивчати будь-який предмет на столі.

Ось, наприклад, скріпка.

Дивовижний винахід.

Майже такий самий цікавий, як людські руки.

— Соломіє?

Я підняла голову.

— Що?

— Ти вже хвилину дивишся на одну скріпку.

— Вона має складну історію.

— Розкажеш?

— Не сьогодні. Вона ще не готова говорити про свої почуття.

Марко засміявся.

І я знову подумала, що мені подобається змушувати його сміятися.

Ця думка була небезпечною.

Я вирішила повернутися до фотографій, поки не почала складати список причин, чому його сміх не має для мене жодного значення.

Ближче до четвертої пані Галина принесла пиріг із вишнями.

Тимко з'явився першим і заявив, що волонтерська праця без належного харчування є порушенням прав людини. За ним прийшла Дарина, яка відразу забрала найбільший шматок.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше