План на літо: не закохуватися

Розділ 5. У воду — без гарантій

Наступного ранку я прокинулася від повідомлення, яке надійшло о 8:17.

Марко:
Термінове питання. Ти вмієш плавати?

Я примружилася на екран.

Питання було дивним з кількох причин. По-перше, ми знайомі всього кілька днів. По-друге, люди зазвичай починають ранок із «доброго дня» або хоча б із мемів, а не з перевірки моїх навичок виживання. По-третє, я не пам’ятала, щоб записувалася на будь-яке опитування.

Я:
Доброго ранку і тобі. Так, звісно. Я чудово плаваю.

Я сіла на ліжку й подивилася на свій темно-зелений блокнот, який лежав на тумбочці.

Пункт другий.

Навчитися нормально плавати.

Я відвела погляд.

Марко:
Чудово. Тоді зустрічаємося біля річки об одинадцятій.

Я:
Стривай. Я сказала, що вмію плавати. Не сказала, що погодилася кудись іти.

Марко:
А я не сказав, що повірив.

Я перечитала повідомлення двічі.

Нахабство. Абсолютне, бездоганне, велосипедне нахабство.

Я:
Звідки ти взагалі знаєш, що я збираюся на річку?

Марко:
Не знаю. Просто вгадав. Ти справляєш враження людини, яка складає список літніх справ і потім героїчно страждає, виконуючи їх.

Я повільно перевела погляд на блокнот.

Це вже починало нагадувати порушення приватності на якомусь професійному рівні.

Я:
Я не страждаю.

Марко:
Звісно. Ти просто дуже виразно страждаєш обличчям.

Я кинула телефон на ковдру.

Потім узяла його назад.

Я:
Об одинадцятій я зайнята.

Марко:
Добре. Тоді об одинадцятій п'ятнадцять.

Я засміялася — зовсім тихо, сама до себе, — і відразу перестала, наче хтось міг мене викрити.

Телефон знову завібрував.

Марко:
Якщо серйозно, ми з Тимком збираємося на річку. Дарина теж буде. Вона сказала, що ти, можливо, захочеш піти.

Я схопила телефон обома руками.

Дарина.

Зрадниця.

Я набрала її номер і почула відповідь ще до першого гудка.

— Якщо ти телефонуєш, щоб запитати про річку, то так, я сказала Маркові, що ти можеш піти.

— Ти віддала незнайомому хлопцеві право розпоряджатися моїм вільним часом?

— По-перше, він не зовсім незнайомий. По-друге, я віддала йому лише право запитати. По-третє, ти сама вчора сказала, що хочеш навчитися плавати.

— Я сказала це своєму блокноту.

— А я, на жаль, була поруч, коли ти читала його вголос.

Я заплющила очі.

Так. Учора ввечері я справді перечитувала список, поки ми з Дариною листувалися голосовими повідомленнями. Мабуть, у якийсь момент вирішила, що світові необхідно знати про мої життєві цілі.

— Я можу навчитися плавати й без свідків, — сказала я.

— Можеш. Але тоді доведеться самій заходити у воду, яка холодна, темна й підозріло мокра.

— Вода зазвичай мокра, Дарино.

— Саме так. Жахливе явище природи.

Я не витримала й засміялася.

— Гаразд. Об одинадцятій.

— Я знала! Бери купальник, рушник і щось перекусити.

— Ти випадково не збираєшся продати мене в рабство?

— Ні. Для рабства ти надто багато сперечаєшся.

Вона відключилася.

Я ще кілька секунд сиділа на ліжку, дивлячись на телефон.

Потім відкрила блокнот і поставила біля другого пункту маленьку крапку. Не галочку. Галочка означала б результат, а я ще навіть не наблизилася до води.

Хоча, якщо чесно, до води я вже наблизилася.

Принаймні морально.

Одинадцята п'ятнадцять застала мене на березі річки з рушником на плечі, пляшкою води в рюкзаку й виразом обличчя людини, яку заманили на дуже сумнівний експеримент.

Річка за містом була широкою і повільною. Сонце розсипалося на поверхні дрібними блискітками, біля берега пахло нагрітою травою, мулом і сосновою смолою. Десь неподалік кричали діти, а під вербою двоє чоловіків сперечалися про риболовлю так, ніби від цього залежала доля країни.

Дарина вже встигла розстелити покривало.

Тимко лежав на ньому, прикривши обличчя панамою з написом «НАЙКРАЩИЙ ДІДУСЬ». Я не стала питати, звідки вона в нього.

А Марко стояв біля води й крутив у руках окуляри для плавання.

На ньому була світла футболка, шорти й та сама усмішка, яка, схоже, вважалася в нього обов'язковим елементом літнього гардероба.

— Ти прийшла, — сказав він.

— Я теж здивована.

— Я вже почав готувати промову про те, що страх — це нормально.

— Збережи її. Можливо, знадобиться, коли ти побачиш, як я тебе топлю.

— Ти ж чудово плаваєш.

— Я чудово брешу.

Марко засміявся.

І чомусь мені сподобалося, як легко він це робив. Без пауз, без здивованого погляду, без спроби зрозуміти, чи я жартую. Наче моя іронія була не стіною, яку треба обійти, а звичайними дверима, у які можна постукати.

Це було небезпечно.

Я вирішила не думати про це.

— Отже, — Марко простягнув мені окуляри, — план такий. Спочатку заходиш у воду по коліна. Звикаєш. Потім по пояс. Далі подивимося.

— А потім я пишу заповіт?

— Якщо дуже захочеш, допоможу з формулюваннями.

— У мене є блокнот. Зроблю список претензій до тебе.

— Тільки не став мене останнім пунктом. Я хочу бути ближче до початку.

Дарина, яка до цього розкладала персики в пластиковому контейнері, підвела голову.

— Ви двоє можете хоч п'ять хвилин поговорити нормально?

— Можемо, — відповів Марко.

— Ні, — сказала я одночасно з ним.

Дарина зітхнула.

— Я так і знала.

Ми з Марком пішли до води.

Перший крок був терпимим. Другий — прохолодним. На третьому я зупинилася, бо вода торкнулася колін, а моє тіло вирішило, що цього цілком достатньо для першого дня знайомства з річкою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше