Наступного ранку я прокинулася від повідомлення, яке надійшло о 8:17.
Марко:
Термінове питання. Ти вмієш плавати?
Я примружилася на екран.
Питання було дивним з кількох причин. По-перше, ми знайомі всього кілька днів. По-друге, люди зазвичай починають ранок із «доброго дня» або хоча б із мемів, а не з перевірки моїх навичок виживання. По-третє, я не пам’ятала, щоб записувалася на будь-яке опитування.
Я:
Доброго ранку і тобі. Так, звісно. Я чудово плаваю.
Я сіла на ліжку й подивилася на свій темно-зелений блокнот, який лежав на тумбочці.
Пункт другий.
Навчитися нормально плавати.
Я відвела погляд.
Марко:
Чудово. Тоді зустрічаємося біля річки об одинадцятій.
Я:
Стривай. Я сказала, що вмію плавати. Не сказала, що погодилася кудись іти.
Марко:
А я не сказав, що повірив.
Я перечитала повідомлення двічі.
Нахабство. Абсолютне, бездоганне, велосипедне нахабство.
Я:
Звідки ти взагалі знаєш, що я збираюся на річку?
Марко:
Не знаю. Просто вгадав. Ти справляєш враження людини, яка складає список літніх справ і потім героїчно страждає, виконуючи їх.
Я повільно перевела погляд на блокнот.
Це вже починало нагадувати порушення приватності на якомусь професійному рівні.
Я:
Я не страждаю.
Марко:
Звісно. Ти просто дуже виразно страждаєш обличчям.
Я кинула телефон на ковдру.
Потім узяла його назад.
Я:
Об одинадцятій я зайнята.
Марко:
Добре. Тоді об одинадцятій п'ятнадцять.
Я засміялася — зовсім тихо, сама до себе, — і відразу перестала, наче хтось міг мене викрити.
Телефон знову завібрував.
Марко:
Якщо серйозно, ми з Тимком збираємося на річку. Дарина теж буде. Вона сказала, що ти, можливо, захочеш піти.
Я схопила телефон обома руками.
Дарина.
Зрадниця.
Я набрала її номер і почула відповідь ще до першого гудка.
— Якщо ти телефонуєш, щоб запитати про річку, то так, я сказала Маркові, що ти можеш піти.
— Ти віддала незнайомому хлопцеві право розпоряджатися моїм вільним часом?
— По-перше, він не зовсім незнайомий. По-друге, я віддала йому лише право запитати. По-третє, ти сама вчора сказала, що хочеш навчитися плавати.
— Я сказала це своєму блокноту.
— А я, на жаль, була поруч, коли ти читала його вголос.
Я заплющила очі.
Так. Учора ввечері я справді перечитувала список, поки ми з Дариною листувалися голосовими повідомленнями. Мабуть, у якийсь момент вирішила, що світові необхідно знати про мої життєві цілі.
— Я можу навчитися плавати й без свідків, — сказала я.
— Можеш. Але тоді доведеться самій заходити у воду, яка холодна, темна й підозріло мокра.
— Вода зазвичай мокра, Дарино.
— Саме так. Жахливе явище природи.
Я не витримала й засміялася.
— Гаразд. Об одинадцятій.
— Я знала! Бери купальник, рушник і щось перекусити.
— Ти випадково не збираєшся продати мене в рабство?
— Ні. Для рабства ти надто багато сперечаєшся.
Вона відключилася.
Я ще кілька секунд сиділа на ліжку, дивлячись на телефон.
Потім відкрила блокнот і поставила біля другого пункту маленьку крапку. Не галочку. Галочка означала б результат, а я ще навіть не наблизилася до води.
Хоча, якщо чесно, до води я вже наблизилася.
Принаймні морально.
Одинадцята п'ятнадцять застала мене на березі річки з рушником на плечі, пляшкою води в рюкзаку й виразом обличчя людини, яку заманили на дуже сумнівний експеримент.
Річка за містом була широкою і повільною. Сонце розсипалося на поверхні дрібними блискітками, біля берега пахло нагрітою травою, мулом і сосновою смолою. Десь неподалік кричали діти, а під вербою двоє чоловіків сперечалися про риболовлю так, ніби від цього залежала доля країни.
Дарина вже встигла розстелити покривало.
Тимко лежав на ньому, прикривши обличчя панамою з написом «НАЙКРАЩИЙ ДІДУСЬ». Я не стала питати, звідки вона в нього.
А Марко стояв біля води й крутив у руках окуляри для плавання.
На ньому була світла футболка, шорти й та сама усмішка, яка, схоже, вважалася в нього обов'язковим елементом літнього гардероба.
— Ти прийшла, — сказав він.
— Я теж здивована.
— Я вже почав готувати промову про те, що страх — це нормально.
— Збережи її. Можливо, знадобиться, коли ти побачиш, як я тебе топлю.
— Ти ж чудово плаваєш.
— Я чудово брешу.
Марко засміявся.
І чомусь мені сподобалося, як легко він це робив. Без пауз, без здивованого погляду, без спроби зрозуміти, чи я жартую. Наче моя іронія була не стіною, яку треба обійти, а звичайними дверима, у які можна постукати.
Це було небезпечно.
Я вирішила не думати про це.
— Отже, — Марко простягнув мені окуляри, — план такий. Спочатку заходиш у воду по коліна. Звикаєш. Потім по пояс. Далі подивимося.
— А потім я пишу заповіт?
— Якщо дуже захочеш, допоможу з формулюваннями.
— У мене є блокнот. Зроблю список претензій до тебе.
— Тільки не став мене останнім пунктом. Я хочу бути ближче до початку.
Дарина, яка до цього розкладала персики в пластиковому контейнері, підвела голову.
— Ви двоє можете хоч п'ять хвилин поговорити нормально?
— Можемо, — відповів Марко.
— Ні, — сказала я одночасно з ним.
Дарина зітхнула.
— Я так і знала.
Ми з Марком пішли до води.
Перший крок був терпимим. Другий — прохолодним. На третьому я зупинилася, бо вода торкнулася колін, а моє тіло вирішило, що цього цілком достатньо для першого дня знайомства з річкою.