Я маю одну погану звичку: якщо мені щось не подобається, я починаю складати план, як цього уникнути.
Не хочу зустрічати сусідку тітку Галю — виходжу на сім хвилин раніше. Не хочу говорити про тата — жартую. Не хочу думати про те, чому люди іноді віддаляються, — фотографую старі будинки, у яких ніхто вже не живе.
А якщо не хочу бачити конкретного хлопця, який має звичку з’являтися там, де його не просять, то…
Що ж, тут мій геніальний план дав збій.
Бо Марко був усередині старого кінотеатру. А я сама прийшла туди добровільно.
І, що найгірше, мені не було на що скаржитися.
Він не чіплявся, не намагався жартувати без упину й не робив вигляд, що ми знайомі сто років. Він просто працював: виніс ящик інструментів, посунув кілька дощок і зник за дверима, звідки долинали голоси інших волонтерів.
Це мало б мене заспокоїти.
Натомість я раз у раз ловила себе на тому, що прислухаюся до кроків у коридорі.
Мені це не подобалося.
— Ти зараз знову дивишся на двері, — сказала Дарина.
— Я дивлюся на дверний отвір. Це архітектурний елемент.
— Авжеж. Дуже цікавий архітектурний елемент на ім’я Марко.
— Ще одне слово — і я віддам тобі всі плакати.
— Не віддаси. Ти знаєш, що я розкладу їх за кольорами, а не за роками.
Я фиркнула й потягнулася до наступної коробки.
Ми працювали ще приблизно годину. За цей час знайшли три афіші, які можна було відновити, стару програмку з переліком фільмів і фотографію кінотеатру, зроблену, судячи з одягу людей, десь наприкінці минулого століття.
На знімку майданчик був повний. Люди сиділи в кріслах, хтось стояв біля входу, а перед екраном маленька дівчинка тримала за руку чоловіка в світлій сорочці.
Я довго дивилася на цю фотографію.
Не знала, хто ці люди й чи пам’ятають вони той вечір. Може, хтось із них давно переїхав. Може, хтось уже не жив у цьому місті. А може, вони й досі проходили повз парк, не підозрюючи, що одного дня знімок із ними опиниться в чужих руках.
— Можна я її сфотографую? — запитала я в Галини Петрівни, яка саме зайшла перевірити, як у нас справи.
— Звичайно. Тільки обережно, папір старий.
Я піднесла фотоапарат і зробила кілька кадрів.
— Ти любиш фотографувати минуле? — запитала вона.
Я опустила камеру.
— Напевно.
— А майбутнє?
— Його поки що не можна сфотографувати.
Галина Петрівна всміхнулася.
— Можна. Просто не завжди знаєш, що саме в кадрі.
Вона забрала коробку з афішами й пішла до виходу.
Я залишилася дивитися на фотографію.
Мені хотілося сказати, що минуле хоча б не змінюється. Але це було неправдою. Змінюється навіть воно — щоразу, коли ми згадуємо його по-іншому.
Я знала це краще, ніж хотіла.
Опівдні Галина Петрівна зібрала всіх біля каси.
Нас виявилося не так багато, як я очікувала: троє дорослих чоловіків, жінка з короткою стрижкою, двоє хлопців приблизно мого віку й Марко, який тепер стояв біля стіни, витираючи руки старою ганчіркою.
— Дякую, що прийшли, — почала Галина Петрівна. — Я розумію, що в кожного свої справи, але якщо ми хочемо провести показ наприкінці серпня, треба працювати регулярно. Не обіцяю, що буде легко. Тут багато чого зіпсувалося, а грошей у нас небагато.
Один із чоловіків запитав, чи є вже проєкт ремонту. Інший поцікавився, хто відповідатиме за електрику. Галина Петрівна відповіла на все, що могла, а решту записала в блокнот.
Я слухала й дивилася на кінотеатр.
Виявилося, що відновити його — це не просто позамітати підлогу й поставити крісла на місце. Треба перевірити проводку, полагодити частину огорожі, прибрати сухі гілки, знайти обладнання для показу й вирішити, як запросити людей.
Список проблем зростав швидше, ніж список моїх літніх планів.
— Нам потрібні ще люди, — сказала Галина Петрівна. — Особливо ті, хто зможе приходити не один раз. Можливо, хтось із вас знає друзів, які хотіли б долучитися?
Дарина дуже повільно повернула до мене голову.
Я подивилася в інший бік.
— Я можу приходити кілька разів на тиждень, — почула я власний голос.
Усі подивилися на мене.
Я не планувала говорити це вголос.
Але тепер, коли слова вже прозвучали, забрати їх назад було б дивно.
— Чудово, — сказала Галина Петрівна. — А що ти вмієш робити?
Я на мить розгубилася.
— Фотографувати.
— Це дуже добре. Нам потрібні фотографії того, як кінотеатр виглядає зараз. І потім, коли почнуться зміни. Можемо зробити невелику виставку на відкритті.
Я відчула, як усередині щось тихенько ворухнулося.
Виставка.
Мої фотографії.
Не просто кадри в телефоні чи файли на комп’ютері, які бачать тільки я й Дарина. Справжні знімки, які люди зможуть розглядати, затримувати на них погляд, знаходити щось своє.
— Я спробую, — сказала я.
— Оце правильний підхід, — кивнула Галина Петрівна. — Не треба обіцяти більше, ніж можеш зробити. Головне — приходити.
Я відчула дивне тепло від цих слів.
Можливо, тому, що вона не просила мене гарантувати результат. Не вимагала сказати, що все неодмінно вийде. Вона просто хотіла, щоб я була тут, якщо вже вирішила долучитися.
Це здавалося чесним.
Зустріч закінчилася, і люди почали розходитися по своїх справах. Я складала фотоапарат у чохол, коли поруч з’явився Марко.
— Отже, тепер ти офіційно в команді.
— Не пам’ятаю, щоб підписувала контракт.
— Тут усе серйозно. Тобі виділять рукавички й, можливо, навіть табурет.
— А медаль за відвагу?
— Після першого відра сміття.
Я закинула рюкзак на плече.
— Я прийшла фотографувати.
— Так. А я прийшов ремонтувати. Галина Петрівна вже пояснила, що фотографії треба робити до початку роботи, під час і після. Щоб було видно зміни.
— І що?
— І я подумав, що нам доведеться трохи координуватися.