План на літо: не закохуватися

Розділ 4. Угода, якої не було в моєму списку

Я маю одну погану звичку: якщо мені щось не подобається, я починаю складати план, як цього уникнути.

Не хочу зустрічати сусідку тітку Галю — виходжу на сім хвилин раніше. Не хочу говорити про тата — жартую. Не хочу думати про те, чому люди іноді віддаляються, — фотографую старі будинки, у яких ніхто вже не живе.

А якщо не хочу бачити конкретного хлопця, який має звичку з’являтися там, де його не просять, то…

Що ж, тут мій геніальний план дав збій.

Бо Марко був усередині старого кінотеатру. А я сама прийшла туди добровільно.

І, що найгірше, мені не було на що скаржитися.

Він не чіплявся, не намагався жартувати без упину й не робив вигляд, що ми знайомі сто років. Він просто працював: виніс ящик інструментів, посунув кілька дощок і зник за дверима, звідки долинали голоси інших волонтерів.

Це мало б мене заспокоїти.

Натомість я раз у раз ловила себе на тому, що прислухаюся до кроків у коридорі.

Мені це не подобалося.

— Ти зараз знову дивишся на двері, — сказала Дарина.

— Я дивлюся на дверний отвір. Це архітектурний елемент.

— Авжеж. Дуже цікавий архітектурний елемент на ім’я Марко.

— Ще одне слово — і я віддам тобі всі плакати.

— Не віддаси. Ти знаєш, що я розкладу їх за кольорами, а не за роками.

Я фиркнула й потягнулася до наступної коробки.

Ми працювали ще приблизно годину. За цей час знайшли три афіші, які можна було відновити, стару програмку з переліком фільмів і фотографію кінотеатру, зроблену, судячи з одягу людей, десь наприкінці минулого століття.

На знімку майданчик був повний. Люди сиділи в кріслах, хтось стояв біля входу, а перед екраном маленька дівчинка тримала за руку чоловіка в світлій сорочці.

Я довго дивилася на цю фотографію.

Не знала, хто ці люди й чи пам’ятають вони той вечір. Може, хтось із них давно переїхав. Може, хтось уже не жив у цьому місті. А може, вони й досі проходили повз парк, не підозрюючи, що одного дня знімок із ними опиниться в чужих руках.

— Можна я її сфотографую? — запитала я в Галини Петрівни, яка саме зайшла перевірити, як у нас справи.

— Звичайно. Тільки обережно, папір старий.

Я піднесла фотоапарат і зробила кілька кадрів.

— Ти любиш фотографувати минуле? — запитала вона.

Я опустила камеру.

— Напевно.

— А майбутнє?

— Його поки що не можна сфотографувати.

Галина Петрівна всміхнулася.

— Можна. Просто не завжди знаєш, що саме в кадрі.

Вона забрала коробку з афішами й пішла до виходу.

Я залишилася дивитися на фотографію.

Мені хотілося сказати, що минуле хоча б не змінюється. Але це було неправдою. Змінюється навіть воно — щоразу, коли ми згадуємо його по-іншому.

Я знала це краще, ніж хотіла.

Опівдні Галина Петрівна зібрала всіх біля каси.

Нас виявилося не так багато, як я очікувала: троє дорослих чоловіків, жінка з короткою стрижкою, двоє хлопців приблизно мого віку й Марко, який тепер стояв біля стіни, витираючи руки старою ганчіркою.

— Дякую, що прийшли, — почала Галина Петрівна. — Я розумію, що в кожного свої справи, але якщо ми хочемо провести показ наприкінці серпня, треба працювати регулярно. Не обіцяю, що буде легко. Тут багато чого зіпсувалося, а грошей у нас небагато.

Один із чоловіків запитав, чи є вже проєкт ремонту. Інший поцікавився, хто відповідатиме за електрику. Галина Петрівна відповіла на все, що могла, а решту записала в блокнот.

Я слухала й дивилася на кінотеатр.

Виявилося, що відновити його — це не просто позамітати підлогу й поставити крісла на місце. Треба перевірити проводку, полагодити частину огорожі, прибрати сухі гілки, знайти обладнання для показу й вирішити, як запросити людей.

Список проблем зростав швидше, ніж список моїх літніх планів.

— Нам потрібні ще люди, — сказала Галина Петрівна. — Особливо ті, хто зможе приходити не один раз. Можливо, хтось із вас знає друзів, які хотіли б долучитися?

Дарина дуже повільно повернула до мене голову.

Я подивилася в інший бік.

— Я можу приходити кілька разів на тиждень, — почула я власний голос.

Усі подивилися на мене.

Я не планувала говорити це вголос.

Але тепер, коли слова вже прозвучали, забрати їх назад було б дивно.

— Чудово, — сказала Галина Петрівна. — А що ти вмієш робити?

Я на мить розгубилася.

— Фотографувати.

— Це дуже добре. Нам потрібні фотографії того, як кінотеатр виглядає зараз. І потім, коли почнуться зміни. Можемо зробити невелику виставку на відкритті.

Я відчула, як усередині щось тихенько ворухнулося.

Виставка.

Мої фотографії.

Не просто кадри в телефоні чи файли на комп’ютері, які бачать тільки я й Дарина. Справжні знімки, які люди зможуть розглядати, затримувати на них погляд, знаходити щось своє.

— Я спробую, — сказала я.

— Оце правильний підхід, — кивнула Галина Петрівна. — Не треба обіцяти більше, ніж можеш зробити. Головне — приходити.

Я відчула дивне тепло від цих слів.

Можливо, тому, що вона не просила мене гарантувати результат. Не вимагала сказати, що все неодмінно вийде. Вона просто хотіла, щоб я була тут, якщо вже вирішила долучитися.

Це здавалося чесним.

Зустріч закінчилася, і люди почали розходитися по своїх справах. Я складала фотоапарат у чохол, коли поруч з’явився Марко.

— Отже, тепер ти офіційно в команді.

— Не пам’ятаю, щоб підписувала контракт.

— Тут усе серйозно. Тобі виділять рукавички й, можливо, навіть табурет.

— А медаль за відвагу?

— Після першого відра сміття.

Я закинула рюкзак на плече.

— Я прийшла фотографувати.

— Так. А я прийшов ремонтувати. Галина Петрівна вже пояснила, що фотографії треба робити до початку роботи, під час і після. Щоб було видно зміни.

— І що?

— І я подумав, що нам доведеться трохи координуватися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше