Дарина стверджувала, що в мене є особливий талант перетворювати звичайну прогулянку на експедицію з чітким маршрутом, запасним планом і моральною підготовкою.
Я вважала це наклепом.
Того ранку я просто вийшла з дому на сім хвилин раніше, ніж потрібно, перевірила, чи взяла воду, гаманець і фотоапарат, а тоді двічі повернулася до під’їзду, бо забула сонцезахисні окуляри й не була впевнена, чи замкнула двері.
Усього двічі.
— Ти запізнилася на три хвилини, — сказала Дарина замість привітання.
Вона чекала біля кіоску з морозивом, спершись плечем об стіну. На ній була яскраво-жовта сорочка, джинсові шорти й кеди, які вона називала «взуттям для спонтанних рішень». Волосся Дарина зібрала у високий хвіст, але кілька пасом уже вибилися й лоскотали її щоки.
— Я прийшла вчасно, — відповіла я. — Ти просто почала чекати раніше.
— О, звісно. Це я винна, що в тебе внутрішній годинник працює за київським часом, а решта людства живе в реальності.
— У реальності теж є годинники.
— Іноді мені здається, що ти народилася сорокарічною бухгалтеркою.
— Принаймні я не називаю кеди взуттям для спонтанних рішень.
Дарина подивилася на свої ноги.
— А дарма. Це дуже влучна назва.
Ми засміялися, і на якусь мить усе стало так, як раніше. Ніби останні кілька тижнів між нами не було дивних пауз, коротких відповідей і розмов, які ми обидві закінчували раніше, ніж вони встигали стати чесними.
Я хотіла сказати їй, що скучила.
Замість цього запитала:
— Яке морозиво береш?
Дарина примружилася.
— Ти щойно хотіла сказати щось нормальне, так?
— Ні.
— Соломіє.
— Ванільне чи шоколадне?
Вона зітхнула так, ніби я була складним державним проєктом, який ніхто не знає, як завершити.
— Шоколадне. І тобі теж шоколадне.
— Я хотіла фісташкове.
— Ти завжди хочеш фісташкове, коли не хочеш говорити про щось інше.
Я завмерла біля холодильника з морозивом.
Дарина не дивилася на мене. Вона розраховувалася з продавчинею, рахувала решту й поводилася так, ніби щойно не сказала нічого особливого.
Мабуть, у цьому й була її найбільша перевага перед усім світом: вона помічала більше, ніж я хотіла, але не завжди вимагала пояснень.
Ми взяли морозиво й пішли в бік центральної площі.
Наше містечко не було туристичним. У ньому не водили екскурсії й не продавали магнітики з написом «Я тут був». Зате тут були старі каштани, будинки з облупленими фасадами, ринок, на якому можна було купити все — від полуниці до дверної ручки, — і річка, що влітку пахла нагрітим камінням та водоростями.
У червні містечко змінювалося. Вулиці ставали повільнішими, ніби всі мешканці домовлялися не поспішати. На балконах з’являлися горщики з квітами, біля хвірток сохли килими, а ввечері з відчинених вікон долинали голоси телеведучих, дзенькіт посуду й чиїсь спроби грати на гітарі.
Я любила ці звуки.
Вони нагадували, що життя не обов’язково має відбуватися з тобою особисто, щоб бути справжнім.
— Отже, — сказала Дарина, облизуючи шоколадне морозиво, — який у тебе план на сьогодні?
— Ніякого.
— Ти щойно подивилася на годинник.
— Це не план. Це перевірка часу.
— Ага. І в тебе в рюкзаку випадково лежить блокнот?
Я поправила лямку.
— Може, я хочу записувати цікаві спостереження.
— Наприклад?
— Наприклад, що моя найкраща подруга не вміє їсти морозиво, не забруднивши собі пальці.
Дарина глянула на шоколадну пляму на великому пальці й демонстративно витерла його серветкою.
— А я спостерігаю, що моя найкраща подруга знову ховається за сарказмом.
Я відкусила шматочок вафельного ріжка.
Він хруснув голосніше, ніж треба.
— Я не ховаюся.
— Добре.
Дарина сказала це спокійно. Надто спокійно, щоб я могла посперечатися.
Ми пройшли повз аптеку, маленьку книгарню й будинок із зеленими віконницями. Я пригальмувала біля останнього.
— Дивись, — сказала я.
На другому поверсі, просто під підвіконням, хтось намалював маленьку білу пташку. Фарба вже потріскалася, а одне крило майже стерлося до цегли.
— Ти це раніше бачила? — запитала я.
— Ні.
Я дістала фотоапарат і зробила кілька знімків. Спершу загальний план, потім ближче, потім під іншим кутом, щоб у кадр потрапила тінь від каштанового листя.
Дарина терпляче чекала.
— Ти колись поясниш мені, що саме знаходиш у старих стінах?
Я опустила фотоапарат.
— Вони нічого не вдають.
— У сенсі?
— Нові будинки завжди хочуть виглядати ідеально. А старі вже нічого нікому не доводять. У них є тріщини, плями, криві вікна. І вони все одно стоять.
Дарина подивилася на будинок.
— Знаєш, для людини, яка планує не закохуватися, ти надто романтично ставишся до стін.
Я мало не впустила фотоапарат.
— Звідки ти…
— Що?
Я замовкла.
Дарина нахилила голову.
— Соломіє, я тебе знаю з третього класу. Ти вчора написала в наш чат, що цього літа хочеш «мінімізувати емоційні ризики». Хто так говорить? Страхова компанія?
— Це був жарт.
— Ага. Як і те, що ти перестала відповідати на повідомлення після десятої вечора, бо «не хочеш прив’язуватися до нічних розмов».
Я відчула, як щоки починають горіти.
— Я просто хочу спокійного літа.
— Я теж.
Вона сказала це без усмішки.
— Але спокійне не означає самотнє, — додала Дарина.
Я подивилася на пташку під вікном. Її біле крило здавалося майже прозорим на сонці.
— Я не самотня.
— Я знаю.
— У мене є ти.
— Я знаю й це.
— Тоді в чому проблема?
Дарина зітхнула.
— У тому, що іноді ти поводишся так, ніби всі люди — це тимчасові гості, яких треба випровадити до того, як вони встигнуть розкласти речі.