План на літо: не закохуватися

Розділ 2. Абрикоси, велосипед і катастрофа місцевого значення

Дарина стверджувала, що в мене є особливий талант перетворювати звичайну прогулянку на експедицію з чітким маршрутом, запасним планом і моральною підготовкою.

Я вважала це наклепом.

Того ранку я просто вийшла з дому на сім хвилин раніше, ніж потрібно, перевірила, чи взяла воду, гаманець і фотоапарат, а тоді двічі повернулася до під’їзду, бо забула сонцезахисні окуляри й не була впевнена, чи замкнула двері.

Усього двічі.

— Ти запізнилася на три хвилини, — сказала Дарина замість привітання.

Вона чекала біля кіоску з морозивом, спершись плечем об стіну. На ній була яскраво-жовта сорочка, джинсові шорти й кеди, які вона називала «взуттям для спонтанних рішень». Волосся Дарина зібрала у високий хвіст, але кілька пасом уже вибилися й лоскотали її щоки.

— Я прийшла вчасно, — відповіла я. — Ти просто почала чекати раніше.

— О, звісно. Це я винна, що в тебе внутрішній годинник працює за київським часом, а решта людства живе в реальності.

— У реальності теж є годинники.

— Іноді мені здається, що ти народилася сорокарічною бухгалтеркою.

— Принаймні я не називаю кеди взуттям для спонтанних рішень.

Дарина подивилася на свої ноги.

— А дарма. Це дуже влучна назва.

Ми засміялися, і на якусь мить усе стало так, як раніше. Ніби останні кілька тижнів між нами не було дивних пауз, коротких відповідей і розмов, які ми обидві закінчували раніше, ніж вони встигали стати чесними.

Я хотіла сказати їй, що скучила.

Замість цього запитала:

— Яке морозиво береш?

Дарина примружилася.

— Ти щойно хотіла сказати щось нормальне, так?

— Ні.

— Соломіє.

— Ванільне чи шоколадне?

Вона зітхнула так, ніби я була складним державним проєктом, який ніхто не знає, як завершити.

— Шоколадне. І тобі теж шоколадне.

— Я хотіла фісташкове.

— Ти завжди хочеш фісташкове, коли не хочеш говорити про щось інше.

Я завмерла біля холодильника з морозивом.

Дарина не дивилася на мене. Вона розраховувалася з продавчинею, рахувала решту й поводилася так, ніби щойно не сказала нічого особливого.

Мабуть, у цьому й була її найбільша перевага перед усім світом: вона помічала більше, ніж я хотіла, але не завжди вимагала пояснень.

Ми взяли морозиво й пішли в бік центральної площі.

Наше містечко не було туристичним. У ньому не водили екскурсії й не продавали магнітики з написом «Я тут був». Зате тут були старі каштани, будинки з облупленими фасадами, ринок, на якому можна було купити все — від полуниці до дверної ручки, — і річка, що влітку пахла нагрітим камінням та водоростями.

У червні містечко змінювалося. Вулиці ставали повільнішими, ніби всі мешканці домовлялися не поспішати. На балконах з’являлися горщики з квітами, біля хвірток сохли килими, а ввечері з відчинених вікон долинали голоси телеведучих, дзенькіт посуду й чиїсь спроби грати на гітарі.

Я любила ці звуки.

Вони нагадували, що життя не обов’язково має відбуватися з тобою особисто, щоб бути справжнім.

— Отже, — сказала Дарина, облизуючи шоколадне морозиво, — який у тебе план на сьогодні?

— Ніякого.

— Ти щойно подивилася на годинник.

— Це не план. Це перевірка часу.

— Ага. І в тебе в рюкзаку випадково лежить блокнот?

Я поправила лямку.

— Може, я хочу записувати цікаві спостереження.

— Наприклад?

— Наприклад, що моя найкраща подруга не вміє їсти морозиво, не забруднивши собі пальці.

Дарина глянула на шоколадну пляму на великому пальці й демонстративно витерла його серветкою.

— А я спостерігаю, що моя найкраща подруга знову ховається за сарказмом.

Я відкусила шматочок вафельного ріжка.

Він хруснув голосніше, ніж треба.

— Я не ховаюся.

— Добре.

Дарина сказала це спокійно. Надто спокійно, щоб я могла посперечатися.

Ми пройшли повз аптеку, маленьку книгарню й будинок із зеленими віконницями. Я пригальмувала біля останнього.

— Дивись, — сказала я.

На другому поверсі, просто під підвіконням, хтось намалював маленьку білу пташку. Фарба вже потріскалася, а одне крило майже стерлося до цегли.

— Ти це раніше бачила? — запитала я.

— Ні.

Я дістала фотоапарат і зробила кілька знімків. Спершу загальний план, потім ближче, потім під іншим кутом, щоб у кадр потрапила тінь від каштанового листя.

Дарина терпляче чекала.

— Ти колись поясниш мені, що саме знаходиш у старих стінах?

Я опустила фотоапарат.

— Вони нічого не вдають.

— У сенсі?

— Нові будинки завжди хочуть виглядати ідеально. А старі вже нічого нікому не доводять. У них є тріщини, плями, криві вікна. І вони все одно стоять.

Дарина подивилася на будинок.

— Знаєш, для людини, яка планує не закохуватися, ти надто романтично ставишся до стін.

Я мало не впустила фотоапарат.

— Звідки ти…

— Що?

Я замовкла.

Дарина нахилила голову.

— Соломіє, я тебе знаю з третього класу. Ти вчора написала в наш чат, що цього літа хочеш «мінімізувати емоційні ризики». Хто так говорить? Страхова компанія?

— Це був жарт.

— Ага. Як і те, що ти перестала відповідати на повідомлення після десятої вечора, бо «не хочеш прив’язуватися до нічних розмов».

Я відчула, як щоки починають горіти.

— Я просто хочу спокійного літа.

— Я теж.

Вона сказала це без усмішки.

— Але спокійне не означає самотнє, — додала Дарина.

Я подивилася на пташку під вікном. Її біле крило здавалося майже прозорим на сонці.

— Я не самотня.

— Я знаю.

— У мене є ти.

— Я знаю й це.

— Тоді в чому проблема?

Дарина зітхнула.

— У тому, що іноді ти поводишся так, ніби всі люди — це тимчасові гості, яких треба випровадити до того, як вони встигнуть розкласти речі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше