XХXII

Я почну з того самого дня, шість років тому. Ми тоді були один в одного, не більше й не менше. Я чекала, а ти дивився повз, у майбутнє, у свої страхи й замки, і не бачив жодного можливого розвитку. І саме там, у «нашому» ресторані, ти сказав мені, що я ніколи не стану для тебе тією самою. Для тебе це була чесність, проста констатація. Для мене — ніж, який ріже повітря, розриває тканину надії. Бо саме з того моменту повітря стало холодним, а світ — вузьким.

Я не зникала, хоч ти так думав. Я завжди була. Ти ж просто відписався, бо мій світ завмер на певний час, а ти вирішив, що я пішла. А насправді лише вимкнула той номер, який ти знав. Але залишалась поруч — невидима, тиха, спостерігаюча. Я знала кожну зміну в твоєму житті: твої новини, твої втечі, твої підйоми й падіння. Ти навіть не думав про те, що серед твоїх фоловерів є хтось, хто читає тебе так само уважно, як сторінку книги, яку не взмозі покинути.

Я знала все. І щиро раділа появі твоєї Наталі. Гадала ти нарешті знайшов свій вулкан. Бачила, які ви щасливі, і раділа, що ти з тією самою. Та стало відомо про ваше розлучення — ще напередодні мого нещасного випадку ти сам змінив статус, офіційно оголосивши світові, що став вільним. Я сиділа тоді з телефоном у руках і думала, що іноді найбільша відвертість вміщується у кілька сухих слів, у зміну рядка, яка важить більше, ніж розмова. Це було твоє зізнання — не мені, а всім. Але я прочитала його так, ніби адресоване воно було саме мені.

І раптом все перевернулося. ДТП. Скло, метал, крики, а потім — біла тиша лікарняної палати. Лікарі збирали моє обличчя заново, як розбиту порцеляну. Тижні перев’язок, біль, набряки. Голос, що зник у гортані, носове дихання, маска, за якою я змушена була ховатися від світу.

Я тікала від цього жаху. Але сталося щось набагато гірше. Твоя з'ява. Мені здавалося в тому СВ я якщо не вмру знову, то втрачу свідомість точно. Та ти не впізнав мене. Ти бачив тінь, оновлене ім’я, яким я представилась, чужу роль. І я зрозуміла: життя дало мені ще один раунд. Я дала тобі другий номер — той, який завжди існував, і про який ти ніколи не знав. В тебе все так само не було Марго, але в тебе з'явилась Рита. Я обманула тебе. Бо хотіла знати, чи зможеш ти впізнати мене між рядками. І як ти житимеш із цим.

Я знала всі ці шість років усе. Знала про твої падіння й втечі, про твій успіх, про твою дружину і її холод. Я дозволяла собі бути тінню. І, можливо, це було правильно. Бо поруч зі мною завжди була людина, яка щиро кохає мене. Я дозволяю це. І він це знає. Бо відкритися знову я так і не змогла.

Я бачила тебе збоку. Я знала, як ти будуєш свій замок, камінь до каменю, поки всередині ти залишався голим. Я знала, як ти пишеш собі сценарій і сам же викреслюєш головні сцени. Ти не боявся роботи, але боявся правди. І тепер ти платиш за це. Бо ми могли бути — але ти вибрав «не станеш». І твоє слово стало стіною. Я не караю тебе. Просто моя броня проросла в шкіру.

У мене завжди була мрія. Тоді вона здавалась нереальною. Тепер вона — реальність. Тепер моє справжнє щастя завжди буде поруч зі мною. І я вдячна тобі за це — так, саме тобі. Бо саме ти допоміг ожити моїй мрії.

Ти був і лишаєшся моєю найулюбленішою книгою. Яку я так і не прочитала до кінця. Мій так і не прочитаний Роман.

Я не знаю напевно, що буде завтра. І не знаю, якою буде наступна глава. Але я знаю точно, що наступний том цього Роману-Трилогії буде точно ще цікавішим за попередні.