XXXI

Набережна зустріла мене холодом і тишею, яка видавалась гучнішою за всі корпоративні оплески й дзвін келихів разом узятих. Вітер дув із ріки, різав обличчя сирим лезом, перші сніжинки падали повільно, мов небесний попіл. Вода була важкою, темною, із жовтавими відблисками ліхтарів, і скидалася на величезне дзеркало, що насміхається, приховуючи свої глибини. Перила пахли металом і морозом — від доторку до них пальці ставали глухими, ніби нагадували: ти ще живий, хоч і не певен, навіщо.

Місяць минув як один день, але відчувався як десятиліття. Аудит закінчився, звіти здано, підписи стояли, графіки зійшлися. Життя працювало, як добре змащений механізм. Усередині ж усе було розсипане: уламки ночі, запах її парфумів, відлуння дотику, тиша. І переписки — от і вся моя реальність. Я досі не вмів їх вкласти на місце.

Ми переписувались. Регулярно. Але завжди ні про що. Фото кави, випадкове посилання, просте «бачила сьогодні смішний сюжет». Її слова були теплими рівно настільки, щоб тримати мене на прив'язі, і холодними настільки, щоб не дозволити кроку ближче. Будь-який натяк на додаткову зустріч, на її життя поза перепискою, на ті три місяці, що змінили мене, блокувався бездоганно: іноді тишею, іноді дверима-без-ручки у вигляді ввічливої фрази. Я ловив себе на тому, що тримаюсь за це все, як утопаючий за волосинку.

І все ж тепер я знав більше. Вона ніколи не зникала. Не видалялась із соцмереж, не розчинилась у повітрі, як мені здавалося. Вона завжди була. Лише півроку нічого не публікувала, а я як остання труслива блоха, відписався, щоб не бачити пустки. А я ж міг взнати все не лише зараз, а весь час знати що відбувається. І бути поруч. Пости говорили більше за слова, і водночас лишали мене без жодної відповіді. Я дивився на них і відчував, як стискається горло: всі ці роки я жив у незнанні, яке сам собі створив, тоді як вона завжди була поруч — просто мовчала. Але тепер я хоча б знав, чому тоді було приховане обличчя. Як я міг її не впізнати?! Як?! 

— У тебе роман із повітрям, — з іронією сказала Тінь. — Воно навіть відповідає емодзі. Може, ще одружишся на смайлику?

— Краще вже так, ніж говорити із тишею, — відрізав я. — Повітря іноді теж рятує.

Тінь пирхнула, але без зла. Я відчув, що вона вже не воює, а коментує, як саркастичний приятель, котрий бачив мої падіння й не вірить у підйоми.

Сніг ставав густішим. Я дивився, як він тане на рукавах і розчиняється у річці, зникаючи без сліду. Кожне її повідомлення було такою ж сніжинкою: миттєва краса, що не лишає пам’яті, окрім тієї, яку носиш у собі. І все ж я тримався за них, ніби за останні крихти реальності.

Зупинився, сперся на холодні перила. І раптом у голові повернувся спогад — шість років тому, інша набережна, тепліша погода, ми сміялися, наливали вино у паперові стакани і думали, що світ можна обійняти. Я тоді втік від неї, загубив, сам закрив двері, вдавши, що це вибір. І зараз, дивлячись на воду, розумів: винен усьому лише я. Її відстань, її мовчання, її холод — це наслідки моїх власних недолугості та страху.

— Тобто ти нарешті визнав, — сказала Тінь, віддзеркалюючись у темній воді. — Не вона тебе зрадила, не світ тебе карає. Це ти зробив ставку на втечу. І отримав виграш.

— Знаю, — сказав я. — І тепер мушу жити з цим.

Тінь усміхнулась криво:

— У цьому й є твоя правда. Вона повернулась, щоб нагадати, а не щоб залишитись.

Я зітхнув. Сніг лягав на плечі, світло ліхтарів тремтіло, річка шуміла, як невидима друкарська машинка. В її ритмі я чув одну фразу: «Може, вся ця історія й була не про неї, а про мене».

Я пішов далі, розуміючи: я один. Але давно не сам.