XXX

Вона підійшла ближче, і все, що було навколо, розчинилося у смугах світла, запаху вина та тремтінні повітря. Її погляд палив сильніше за вино, дотик вибухав у мені громом. Тінь тихо сміялась, наче божевільний конферансьє, коментуючи мій іспит без білета, але її слова тонули у гулі крові, що калатала у скронях. Я заплющив очі лише на мить — і коли розплющив, поруч лишилась подушка з ледь помітною вм’ятиною та запах парфумів у повітрі. Вона зникла так само тихо, як і з’явилась — мов примара, яка залишає після себе більший тягар реальності, ніж живі.

Ранок увірвався до мене, як жандарм без ордера. Я не спав, але час встиг розтанути між пальцями. Душ повернув мені контури тіла, але не дав спокою. Сорочка пригладила думки, проте під ними клекотав вулкан. Кроки в коридорі звучали, мов удари молота по серцю.

Офіс зустрів мене запахом кави, дзенькотом чашок, похмільним гулом опен-спейсу після великого вечора. Але все це було лише ширмою для моменту. Я пройшов коридором. Двері до кабінету, де розмістили аудиторів були відчинені. За столом — вона. Волосся заколене холодною шпилькою, костюм сидів, як броня, погляд — із температурою абсолютного нуля. Снігова Королева Марго.

Вона підвела очі. Короткий кивок — рівно настільки теплий, щоб не образити протокол, і рівно настільки холодний, щоб у ньому вмістився весь лід світу. 

— Доброго ранку, — сказала вона офіційно, голосом, що міг би керувати потоками капіталу. — Маю дві хвилини перед наступним інтерв'ю. Ви хотіли щось?

— Лише підтвердити плани на сьогодні, — відповів я. Мій голос не зламався.

— Чудово. Тоді працюємо за графіком, — короткий погляд у календар. — О третій — наше інтерв'ю. До того — підготовка матеріалів.

— Відмінно, — сказав я. Іще на крок.

Тінь витягнулася поряд із моїм плечем, зітхнула й шепнула, щоб ніхто не чув:

— Хотів відповідей? Ось твоя: лід теж має температуру. Її просто не видно на термометрі.

— Добре, — підсумувала Марго і вже опустила очі до екрана. — Гарного дня.

Кивок у відповідь — і я вийшов.

Час до інтерв'ю дражнився ніби синкопа, то біг швидше за вітер, то тягнувся як іриска. Треба було підготувати матеріали, інформацію по запиту, що надіслали її колеги. Все робилося мною, але без мене. Рій думок був далеко від інформації про відбір постачальників для виготовлення брендбуків.

Рівно о третій ми знову зустрілись. Я розповідав про проєкти, цифри, дедлайни. Мій голос звучав рівно, але всередині я кричав. Кожна моя відповідь була спробою приховати десятки запитань, які розривали мене на шматки: «Чому саме зараз? Чому зникла? Чи це був сон?» Вона слухала спокійно, записувала щось у блокнот. Її короткі запитання були скальпелями, якими вона відрізала все зайве — й мене самого. Я намагався бодай поглядом витягнути з неї ту жінку яку знав, та натомість бачив лише рівну крижану поверхню.

Коли зустріч закінчилась, я спробував вирватися з протоколу й запитати бодай хоч щось особисте. Але її погляд, холодний і непорушний, розбив усі слова, що крутилися в горлі. У ньому був наказ — мовчати. І я скорився.

Ми попрощалися. Її рука торкнулася моєї лише настільки, щоб виконати формальність.

Я зайшов до себе і шукаючи спасіння у панорамі міста, підійшов до вікна. Мої очі скосилися вниз. Перед офісом зупинився звичайний на перший погляд автомобіль. Але від його вигляду мене пробило током. Це був той самий автомобіль, про який ми вдвох так багато колись говорили, і який обидвоє тоді хотіли мати. На мить я знову згадав наші вечори, коли за прогулянкою ми сперечались, хто першим його купить. Я так і не купив, обравши зовсім іншу марку.

Наступна сцена повернула мене до реальності швидше ніж крижаний душ. Вона вийшла з офісу. Від авто їй назустріч відділився чоловік, на вигляд трохи старший за неї, вони обійнялись. Через кілька секунд авто вже рушило з місця. Я залишився з кавою і станом людини, на яку впали одразу кілька мішків з борошном.

— Шість років, — прошипіла Тінь. — А ти все ще віриш, що чудеса не беруть таксі. Вони завжди їдуть із кимось іншим, залишаючи тобі рахунок.

Я витягнув телефон. У пальцях була нервова судома. Написав: «Можна хоч одне пояснення?»

Відповідь прилетіла блискавкою:

"Деякі речі пояснювати не має сенсу, коли вони лежать на поверхні. Ти ж завжди любив складні кейси"

Я дивився на телефон, ніби перевіряючи чи вірно я прочитав.

"І що далі?", - написав я.

Відповідь не забарилась:

 "У трилогії буває багата сюжетна лінія. Нова книга - новий сюжет"