XXIX

Я чемно витримав ще кілька рукостискань, кілька келихів, кілька усмішок, у яких не було ні м’язів, ні крові. Керуючий партнер. Кивок, ще один кивок; очі тримають рівень води, губи — ввічливий горизонт. Вона не промовила жодного слова. Орест говорив за нас обох — про «нові горизонти співпраці», «зустрінемось на робочому полі», «колаборацію з відчутним синергійним ефектом». Я підтакував — рівно стільки, скільки годиться людині, що вміє стояти рівно.

— Так, — сказав я, — зустрінемось у роботі. Радо.

Вона кивнула ще раз, непомітно ідеально. Усе. Більше — жодного звуку.

Тінь захихотіла в мені й підсунула уявний стілець ближче до сцени:

— Браво, маестро. Ідеальна партія «обличчя зберегти». Тільки не забудь, що у цього прийому є побічний ефект: обличчя, яке довго тримають, кам’яніє.

Я відійшов убік, дозволив Оресту продовжити фуршетну дипломатію без мене, і ковзнув до вхідної групи. Скляні двері холодно поцілували плече, і я вийшов надвір.

Темрява була густою — ледь вологе повітря, кам’яна бруківка з тонкими лезами відбитків ліхтарів, шум міста — як далекий механічний прибій. Від лофту пахло вином і оксамитом, від вулиці — пилом і металом дощових решіток. Я розстібнув верхній ґудзик сорочки: кров повернулася до шиї.

— От і герой, — мовила Тінь з притиском рояля. — Приборкав обличчя, вивів із гри голос і тіло, зберіг рівновагу, як акробат на бюлетені KPI. А тепер скажи, що ти відчуваєш без протоколу.

— Холод, — сказав я. — І щось схоже на полегшення, як після дихальної вправи, що нарешті вдалась.

— Це називається «звичка до правди». Тобі пасує.

Телефон ожив, ніби хтось увімкнув мені серце за розкладом. На екрані — відповідь на моє вчорашнє повідомлення від Рити:

«Зараз. Завжди казала: Гарні книги не шкода перечитувати».

Я стояв посеред вулиці, як людина, що раптом згадала, де живе. Слова зайшли під ребра, зробили два кола і повільно стиснули їх із середини.

— Оце так, — прошепотіла Тінь, — твоя книжка сама перегорнула сторінку. Ти не проти, якщо вона піде далі без редактора?

Другий «дзьоб» телефону — короткий, нетерплячий. Невідомий номер. Цифри на мить розплились, і тоді мозок, як старий клерк, дістав із шухляди пожовклу картку: частина послідовності знайома. Я ж колись видалив її номер — «не обслуговується», «режим тиші навіки», — і все ж цифри не люблять вирізів, вони шукають шлях назад.

Я відкрив месенджер, — контакт підписано просто: Марго.

«Номер 6. Там знайдуться відповіді».

— Шах, — сказала Тінь. — Мат — у наступній главі. Рухайся, поки музика ще тримає темп.

Мені здавалося, що я випав з реальності. Що відбувається? Я не хотів вірити в те, що сьогодні програвалось без мого плану. Але мав дізнатися правду, почути відповіді. Думка про те, що сценарії завжди пишуть інші, а ми лише підписуємо їх своїм потом, глухо вдарила всередині.

Я повернувся до скляних дверей, що вели в хол. У глибині — ліфт, що працював без іронії; праворуч — сходи з металевим поруччям, яке охолоджувало долоню до ясності думок. Другий поверх зустрів іншою тишею — готельною, де будь-який звук обгортають килими, щоб не поранився.

Коридор був вузьким і рівним, як речення без прикметників. Номери зліва й справа дихали закритими дверима. Смуги від ліхтарів різали підлогу на чорні та срібні полотна. У кінці, ліворуч, — 6. Двері — не зачинені, лише притулені, як книжка, що чекає пальців між сторінок.

— Мені вже подобається, — задоволено шепнула Тінь. — Сюжет, де двері не замкнені, — це завжди про продуману спонтанність.

Я торкнувся дверей. Вони безшумно відкрились. Увімкнути світло не вдалось — вимикач клацнув сухо, мов язик, що не знайшов слова. Усередині було напівтемрява і розмічена ліхтарями геометрія: три широкі смуги світла від вулиці простягалися через килим, ліжко, стіну — наче лінійки на зошиті в косу. Повітря пахло вином, розігрітим текстилем і чимось із парфумів, де ірис тримає за руку бергамот.

Вона стояла вдалині, обличчям у півоберта, так, що світло лягало їй на ключицю і ліву щоку. Тінь від вій була довша за моє мовчання. Вона мовчала — королівським, розумним мовчанням, але я вже чув її між смужками світла. Я дивився і намагався зрозуміти.

— Ти завжди шукав відповідей, що лежали на поверхні, — сказала жінка. Голос — стишений, трохи носовий, той самий, із якого у листуванні зникали зайві слова. Від нього в мене зсередини ламалися замки.

— Рито… — прошепотів я, і в цьому звертанні було стільки біографії, що вистачило б на дві країни.

Вона повернулася до мене обличчям — повільно, як сторінка, щоб не порватися. І того ж таки руху виявилось достатньо. Мозок щось встиг математично скласти, серце — підтвердити: це вона. Поруч весь цей час була вона. Це не метафора, не сюжетний поворот — просто факт, як доба, що змінює іншу.

— Вітаю, — прошепотіла Тінь, цього разу з інтонацією театрального суфлера, що видає фінальний рядок трагедії. — Ти нарешті читаєш власну книгу вголос.

Я зробив крок. Вона — півкроку назустріч, і смуга світла стала ширшою між нами. Стіни, здавалось, підслуховували. Килим ковтав звук, постіль тремтіла статичною електрикою, ніби пам’ятала всі відповіді на світі.