XXVIII

Вечір понеділка відправив мене у ранок, який вимагав зусиль. Вона так і не вийшла на зв'язок. І мені залишалось лише гадати, що принесе сьогоднішній день. Тим часом офіс вже чекав мене, Орест жадав інформації, а корпоративне життя вимагало о 15-й бути у винайнятому просторі і робити вигляд, що мені ок.

Я одягався повільно, ніби кожен ґудзик сорочки вимірював мою тривогу. Краватка ніяк не складалася вузлом — руки ковзали, і я тричі перев’язував її, перш ніж здатися й залишити її вдома. Дзеркало показало обличчя з темними колами під очима, а волосся норовило лежати в інший бік. Я зібрав сумку, забув ключі, повернувся, потім ще раз перевірив телефон — жодного повідомлення від неї. Ця відсутність била сильніше за будь-яку відмову.

У ліфті я стискав кулаки й розтискав, ніби рахував удари серця. Таксі пахло чужими парфумами, і я ловив себе на тому, що слухаю кожен звук повідомлення на телефоні, навіть коли він мовчить.

Тінь змалювалась, ніби тут, в салоні таксі в неї персональний кабінет і розляглася у кріслі, поклавши ноги на невидимий стіл: — От і все, чемпіоне. Вчора ти грав у тишу, сьогодні твій квест — вижити в шумі. Пам’ятай: посмішка — найкращий корпоративний бронежилет.

Офіс зустрів мене густиною. Повітря було перенасичене кавою, парфумами і недоспаними очима. Клавіатури тарабанили, як дощ по металу, каблуки відлунювали коридорами, жартівливі репліки ламалися в повітрі, не долітаючи до адресата. В коридорі мене перехопили колеги: «Кажуть, нова система обліку знову зависла», «А ще зник останній пакет цукру», «І взагалі — хтось бачив когось біля кавомашини не з тією чашкою». Я кивав, відповідав ритуальними «серйозно?», «оце так», і ловив себе на думці, що ці розмови схожі на шум дощу за вікном: вони нікого не цікавлять, але без них день виглядав би порожнім.

Тінь підморгнула:

— Ось воно, справжнє життя у відкритому просторі: гігієна мовчання порушена остаточно. Кожне слово тут як чужа пара шкарпеток — наче й теплі, а все одно не твої.

Кабінет Ореста пах свіжою кавою та холодними файлами. Він сидів рівно, спина пряма, пальці складені човником. Його погляд був точним, як лінійка.
— Ну що, — сказав він, — як ти сам бачиш минулий тімбілдинг? Я хочу твої висновки.

Я сів навпроти, відчуваючи, як крісло скрипнуло голосніше, ніж мені хотілося. Подумав і відповів:
— Команді пішло на користь. Люди відкрились. Єва спокійніша, Микита впевненіший. Питання проговорені й зняті. Офіційно — ми молодці.

Орест злегка усміхнувся, ніби відмічаючи галочку у власному протоколі.

— А неофіційно?

— Неофіційно — реальні причини завжди залишаються за кадром. І там їм найзручніше.

Я зробив вигляд, що розглядаю його стіл: ідеально підкладена шкіряна папка, ручка, яка лежала під кутом, чашка кави, ще гаряча. Усе в нього було врівноважене, навіть слова.

Тінь пирхнула:

— Орест — король підтекстів. Прямо як ти, тільки з преміями. Подивися: сидить, ніби кафедру очолює, а насправді так само боїться, як і ти, що все розсиплеться в одну ніч.

— До речі, — він відклав ручку і злегка відкинувся назад, — тобі пора підніматися вище. Я сам готуюсь до підвищення, вже йде підготовка замін. Подумай. Тобі не личить вічно сидіти у ролі глядача.

— А якщо я не хочу грати в сходи? — запитав я, дивлячись у вікно.

— Тоді тебе змусять. Система не терпить тих, хто стоїть осторонь. Або ти рухаєшся вгору, або тебе відсувають убік. Третього не дано.

Я кивнув, не кажучи нічого. Бо знати, що не личить, і хотіти іншого — різні речі.

— А ще, — Орест нахилився вперед, голос став тихішим, майже довірливим, — сьогодні на корпоративі будуть усі. Клієнти, партнери, постачальники. Навіть аудитори і банкіри. Керівництво хоче зробити шоу. Шабаш, як ти любиш казати.

Тінь зареготала, підкинувши уявного капелюха:

— Шабаш! Лише котів бракує, щоб картина була повною. І ще трохи гучнішої музики, щоб ніхто не почув, як тріщить підлога під їхнім «успіхом».

Орест піднявся з крісла і підійшов до вікна.

— А тепер скажи мені чесно, — запитав він, — ти розібрався у відрядженні зі своїми тінями?

Я вдихнув і відповів:

— Розібрався настільки, наскільки можна за тих умов. Вони лишаються зі мною, але принаймні я почав чути їх без страху.

Орест нахилив голову, наче це його задовольнило.

— Добре. Ну що, готовий грати чергову корпоративну роль? 

— Готовий, — сказав я. — Але кожна роль має свою ціну.

Корпоратив розпочинався о 15й, і о 14:55 ми з Орестом були на місці. Простір, орендований під корпоратив, був напівзатемненим і виглядав як дорогий лофт, що перетворили на театр. Скляні двері лиш пропускали смугу світла, далі починався інший світ: оксамитові гардини поглинали звуки, лампи у вигляді підсвічників відкидали жовтаве світло на стіни з грубої цегли. Оксамитові дивани й крісла розставили по периметру, немов острівці для змов, а посередині — низькі столи з пляшками дорогого вина й бокалами, які виблискували, наче кристали у темряві. Невисока сцена для керівництва була підсвічена зверху — там уже чекали промови, а лаунж-музика розливалася з колонок. За склом вхідної групи виднілися двері холу, що вів до готельних номерів, що відділяли приватність від шабашу. Перші враження пахли парфумом, шампанським і ледь вловимим страхом.