XXVII

Ранок у філії почався з кави, яка пахла втомою більше, ніж бадьорістю. У холі було прохолодніше, ніж у дворі, і кондиціонер гудів тим самим голосом, яким open-space згодом шепоче новини. Я натиснув турнікет — той клацнув, наче поставив печатку на моє входження в день, де нічого вже не належить мені.

Коридор стискав плечі, як вузька думка. Ліва стіна — дошка оголошень, де приколото «Корпоратив — дякуємо всім!» з позавчорашнім фото: блиски, усмішки, чужі руки на чужих плечах. Поруч — графік черг на кухні й саморобний лист «Не залишайте мокрих кружок на столі — ми не море». Від дверей кухні тягнуло свіжозмеленою кавою і теплим молоком: бариста сьогодні — Богдан, впізнаю по акуратності пінки.

Open-space жив своїм морським прибоєм: клавіші, коліщатка крісел, короткі «пінги» месенджерів. Але поверх звуків лежав інший шар — той, що не записується мікрофонами. Плітка-дихання. Я підвів очі на "стєкляшки"

Відразу, майже в дверях кабінету Єви стояли квіти. Не букет — інвазія. Гортензії такої білизни, що у світла з’являлася робота; троянди, ще з краплями води на пелюстках; евкаліпт, який пах, як осінь у стерильній лікарні. Ваза запітніла, немов їй теж стало соромно за розкіш.

Двері були прочинені — рівно настільки, щоб у відчиненій щілині було видно сцену: Микита стояв біля столу, нахилившись на лікоть, і говорив тихим голосом, який не зобов’язує ні до чого, окрім правди. Єва слухала і сміялась — не корпоративним сміхом, де є регламент, а живим, який визнає день успішним, навіть якщо ніч була короткою. Її погляд став легшим, шкіра — теплішою, і я подумав, що так виглядає зняття невидимого важкого рюкзака з плечей.

— Завдання виконано, — сказала Тінь, поправляючи уявну запонку. — Тільки без твоєї участі. А досвід — на твоїх очах. І це найчесніший формат уроку.

Я пішов далі повз. По дорозі — дрібні деталі, що люблять фіксуватися в пам’яті, коли вона шукає, за що вхопитися: степлер, який не туди повернули; чужа чашка з написом «Я спокійний, я — Excel»; забута на підвіконні шпилька; сліди блискіток на підлозі — від минувшого «свята єдності». Люди дивилися коротко й довше, відводили очі і знову повертали — як сонце крізь хмари.

— Бачив? — шепотів open-space, не називаючи імен. — Ну от. А ти думав.

На кухні Богдан справді робив каву. Він підняв на мене очі — ясні, як інструкція з двох пунктів.

— Подвійну? — спитав.

— Подвійну, — підтвердив.

— В суботу було непогано, — сказав він, дивлячись на струмінь. — Усі ніби згадали, що можуть бути людьми без посад.

— Можуть, — погодився я. — Іноді навіть виходить.

— Тобі як? — коротко, без лопат.

— Як після дощу. Видно краще.

Він кивнув.

Оксана зайшла вирівнювати порядок на полиці з чашками — вона була з тої породи людей, котрі завжди виставляють ручки вправо.

— Ти на вокзал коли? — спитала.

— Через годину.

— Легкої дороги, — сказала так, ніби це щось, що можна забезпечити. — І… дякую. За квест теж.

У коридорі зустрів Марію — вона повільно несла документи, ніби на таці.

— Я знала, що буде саме так, — сказала пошепки.

— Що саме?

— Що деякі пазли складаються лише тоді, коли на них не дивишся впритул.

— Гарна стратегія, — всміхнувся я.

— Це не стратегія, — насупилася. — Це тактика виживання. Бережи себе.

Треба було повертатися. Зупинився біля дверей Єви. Постукав легенько — не для дозволу, для поваги. Звідти — її «так?». Я зайшов на півкроку.

— Хотів сказати «дякую за все», — вимовив простіше, ніж думав. — І… гарного дня.

— Взаємно, — вона всміхнулася так, як всміхаються людям, з якими пройшли складний берег. — Бережися в дорозі.

Микита кивнув мені коротко, рівно. У цьому «рівно» було значно більше, ніж якщо б він заговорив про щось значне. Люди, які знають, куди ставлять ноги, рідко ставлять слова марно.

— Все, — сказала Тінь у вухо. — Можна відпускати місце. Воно себе віджило — без драм і з вигодою для всіх.

Я вийшов з будівлі. Надворі пахло пилом і свіжим металом від трамвайної колії. Таксі підкотило, як остаточне речення. Дорога до вокзалу вкотре довела, що місто вміє бути чесним: де тісно — тісно, де просторо — вітер з річки робить павутину дорожчих думок простішою.

Вокзал зустрів урочисто буденно: оголошення, що змагаються за увагу з птахами; сім’ї з валізами, що завжди завеликі; продавець із візком, на якому чай у пластикових стаканчиках перспірує, ніби він теж нервує перед відправленням. Я пройшов повз табло, яке моргало містами, як зоряний каталог, і піднявся на платформу.

Потяг чекав — довгий, з металевими боками, що віддзеркалювали небо і людей, наче кожному пропонували приміряти себе в дорогу. У вагоні пахло чаєм, прогрітою обшивкою і тими самими полицями, що пам’ятають більше історій, ніж будь-який архів. Я поклав сумку на полицю, сів поближче до вікна, прогнав долонею по сидінню — ритуал, ніби гладжу звіра, якого прошу не сердитися на мою присутність.

Місто почало від’їжджати — спершу повільно, як фотографія, що втрачає різкість, а потім рішучіше: склади, паркани з графіті, задні двори зі смітниками, де сушиться чиясь правда. У темному склі вікна з’явилося моє відбиття — знайоме і трохи інше.