XXVI

Готельні стіни спали краще за мене. Я ж провалився у сон, як камінь у річку: швидко, без шуму і без права на контроль. Прокинувся вже ближче до обіду — сонце світило в щілину між шторами так, наче перевіряло, чи я ще живий.

Тінь сиділа на краю ліжка й жувала уявний бутерброд:
— Так виглядає воскресіння. Занотуй у свій календар: «неділя — день, коли я нарешті нічого не робив».

Я відмахнувся, вмився холодною водою, вдягнув сорочку без краватки й вирішив: сьогодні гуляю містом. Просто так, без пунктів, без «корпоративів», без «аудитів». Вийшов в коридор, який зустрів різкою какофонією звуків, а ліфт спускався повільно, наче боявся пропустити важливу репліку. На виході швейцар, який давно вивчив моє «доброго дня», кивнув, ніби ставив печатку на моє право бути простим пішоходом.

Місто після нічного дощу було як свіжовимитий келих: високе небо, прозорі ободи вулиць, водяні кола біля бордюрів. Асфальт блищав, наче виставив напоказ свої шрами; у кав’ярнях сипали цукор, неначе сніг у серіалі, діти ганялися за мильними бульбашками, що лопалися як чужі обіцянки — без трагедій. На розі старий чоловік годував голубів так уважно, ніби підписував з ними мир. Скрипаль під аркою витягав з інструменту погоду кращу, ніж та, що була насправді.

— Дивно, — сказала Тінь. — Коли життю не ставиш KPI, воно раптом проходить усі аудити.

— Бо немає кому їх проводити, — відповів я.

— Ні. Бо ти перестаєш підробляти ревізором.

Я йшов центральною вулицею, заглядав у вітрини, читав на ходу смішні вивіски й чужі відображення. Дорога вивела у парк. Дерева стояли свіжо вмиті, пожухла трава була м’якою ковдрою, а лавки — готовими приймати секрети. Біля входу хлопчик продавав повітряних зміїв, схожих на лисих птахів; жінка розкладала термоси з чаєм і картонні стаканчики, від яких віяв домашній вечір.

І саме тут я їх побачив. Єва сиділа на лавці, поруч донька — маленька копія мами. Вони щось обговорювали, сміялися, і від того сміху мені стало не по собі: ніби я підслухав розмову, куди ніхто не кликав. Дитина тримала книжку з наклейками; на коліні в Єви лежала блакитна резинка для волосся — проста дрібниця, яка чомусь виглядала як аргумент на користь щастя.

— Іди, привітайся, — підштовхнула Тінь. — Ти ж не чужий. Ну, майже.

Я вже зробив крок. Уявив коротке «Привіт, випадковість», уявив, як донька здивовано дивиться, а Єва трохи ніяковіє. Але саме в цю секунду з іншого боку стежки підійшов Микита. Спокійно, упевнено, як людина, яка завжди знає, куди ставить ноги. Він нахилився до дитини, щось сказав — і вона засміялась так, як сміються діти лише до найближчих. Потім присів, зав’язав їй шнурівку, а коли підвівся — простягнув паперовий пакет; з нього виглянула коробка з пазлом моря.

Єва підвела на нього очі. В тому погляді не було театру, лише простота побуту: «дякую, що пам’ятаєш дрібниці». Вони піднялися разом. Дитина взяла Микиту за руку ніби відновлюючи рівновагу. Вони рушили алеєю — троє. Наче три ноти, які складають акорд. Я залишився сам, без акомпанементу.

— Ну ось, — сказала Тінь тихо. — Перед тобою маленька сцена з великої п’єси: сім’я, що починається не з печатки, а з жестів.

— Не перебільшуй, — сказав я. — Це лише неділя в парку.

— Саме тому вона важлива. Любов мешкає у неділях. По буднях у неї корпоративи.

Я став на відстані, де людська гідність не перетворюється на підгляд. Не було жодних заздрощів — лише неспішне визнання факту: світ великий, у ньому є місця, де мене немає. І це нормально. Я ловив у собі не лють, не сум, а щось як тишу після бурі. З тієї тиші добре бачити напрямок.

— Скажи, — почав я у голові, — чого я насправді хочу?

— Того ж, що й вони, — відповіла Тінь без театру. — Бути поруч, коли хтось сміється, не в інтернеті, а прямо тобі в обличчя. Бути потрібним без контракту.

— Але це не моє.

— Не твоє — поки що. Або ніколи. Різниця — у кроці, який роблять не ногами.

Вони зупинилися біля кіоску з морозивом. Микита слухав малу дуже уважно — так слухають інструкції, які справді хочуть виконати. Єва посміхалась і пригладжувала пасмо, що вибилось із під резинки для волосся. Коли дитина злизала першу кульку, світ на мить став простим, як етикетка. Потім вони підійшли до майданчика; Микита підсадив дівчинку до канату, і вона зависла, як маленький прапор, що означає захоплення території.

— От бачиш, — сказала Тінь, — нічого драматичного. Просто життя. Твоє бажання — теж звідси. Без героїзму, без фанфар.

— Мені б навчитися не грати глядача.

— Глядач — це не професія, — знизала плечима. — Це звичка. Її виправляють, як неправильну поставу.

Я повільно рушив далі стежкою, щоб не перетворити себе на тінь чужого кадру. Парк вклеював у день нові сцени: хлопчик запускав повітряного змія, який уперто не хотів летіти; двоє підлітків репетирували танець на телефон; пес вів свою людину — навряд чи навпаки. На лавці літня пара ділила яблуко, і це виглядало як угода, укладена ще в минулому столітті.

— Пам’ятаєш, — озвалася Тінь, — ти казав, що хочеш «жити без метафор»?

— Пам’ятаю.

— Так от: без метафор лишається тиша. А тиша — це відповідь, яка не підходить під KPI.