XXV

Ліс прийняв нас терпляче, як досвідчений терапевт: вислухав колеса, що розворушили пилюку на парковці, ковтнув голоси, баян організаторів і перші жарти, які боялися самих себе. Річка тримала течію впевнено, наче вимірювала пульс нашого колективу і вже знала діагноз. На галявині стояв фліпчарт — неприродній експонат у музеї дерев — і хилив чистий аркуш до сонця, ніби просив титул.

— Доброго дня, команда! — інструктор у жилеті кольору зрізаного лайма говорив, як тренер з мови мотивації. — Сьогодні у нас квест «Навігація довіри». Всі ви ділитесь на чотири підкоманди. Ваші завдання — орієнтування, тактичні рішення і мінімум часу на паніку.

Тінь підвела підборіддя: — «Навігація довіри» — гарно. Ще б сюди курс «Як не збожеволіти від корпоративної емпатії».

Нас швидко перерахували, роздали кольорові бафи, карти із зеленими «іксами» і компаси, що пахли пластиком і дитинством. На карті було позначено десять точок — біля кожної чекало завдання: від логічних загадок до переправ через струмки, де мотузка вище колін, а здоровий глузд — вище гордості.

Команди оголосили голосом барабана. Перша складалась з Єви, Микити, Олесі та Антона. До другої втрапили я, Оксана, Богдан і Марія. Інші працівники розбились ще на дві команди.

— Окреме правило, — додав інструктор. — На маршруті можуть бути «природні фактори»: слизькі камені, несподівані перешкоди, живність. Не геройствуйте без потреби. Героїзм — це, з дозволу сказати, плановий ризик.

— Плановий героїзм — це коли ти сміливо йдеш на зустріч із власним календарем, — шепнула Тінь. — Відмітка: «бути чесним з собою з 14:00 до 14:15».

Ми рушили у правий рукав стежки: на карті він виглядав скромним, але в реальності мав характер — коріння, як приховані синці, глина, що робила кроки уважними. Оксана несла карту і невидимо командувала; Богдан жував повітря, думаючи; Марія підсміювалася м’яко, як людина, що вміє не ляскати дверима в розмовах.

— Тобі тут подобається? — спитала Марія, коли ми переправлялись через першу мотузку.

— Так, — відповів я і збрехав наполовину. — Подобається, коли світ робить вигляд, що простий.

— А коли не робить?

— Тоді доводиться говорити правду.

— Ризиковано.

— Менш ризиковано, ніж вдавати з командою команду, — буркнула Тінь. — Давай уже про квест.

Перший «ікс» ми взяли майже без втрат часу: ребус із назвами дерев і птахів, який завершувався фразою «Довіра росте там, де є гнізда». Оксана відмітила на карті наш прогрес, Богдан виміряв напрям, а я відмітився всередині — «не забувай дихати». Друга точка змусила йти берегом річки: вода говорила під кістки, і ставало зрозуміло, чому люди з давніх-давен шукали тут відповіді.

— Дивись, — сказала Марія тихо, показуючи на лівий бік, між вербами. Там, за кількадесят метрів, у смузі світла, йшла інша команда: Єва із волоссям, яке тримає свою геометрію навіть на вітрі, Олеся, що оглядалася на кожному повороті, Антон із надмірною готовністю пожертвувати коліном заради ідеї, і Микита — уважний, економний у рухах, з тими плечима, яким віриш, навіть якщо вони мовчать.

— Не дивись так, — сказала Тінь. — Гра — гра, а ти зараз у театрі тіней.

Ми перетнулись на третій точці — «лабіринт мотузок»: кожен мав проповзти, не торкнувшись «лазерів» з червоного шнура. Марія прослизнула, як риба, Богдан застряг на секунду і розсміявся з себе, Оксана поправила йому плечі, а я пройшов останнім, відчуваючи, як сміх чужої команди піднімає в мені давній азарт: не вигравати — робити акуратно. Коли я вже піднімався, Єва підморгнула Богданові — дружньо, без «других» тонів, — і все було нормально, поки Микита не схилився, поставив руку на землю і не подивився в той бік, куди тече річка.

— Позначка «4» — далі берегом, — сказав він своїй команді. Голос був рівний. У цьому голосі була та сама економіка рухів.

Ми пішли паралельними стежками, час від часу перегукуючись: то підказка до логічної загадки, то іронія на адресу інструктора, що з’являвся й зникав як привид академічної доброчесності. Сонце піднімалося, річка тихішала, і квест ставав тим, чим він завжди стає після першої години: випробуванням витримки.

На «іксі» номер шість — переправа по слизьких каменях — наші траєкторії знову збіглися. Камені були розкидані так, ніби хто з неба грався в кості, і хтось із богів програв. Вода облизувала їх, як кішка миску, і одна хибна нога обіцяла купання, яке соромніше, ніж холодніше.

— Я перша, — сказала Єва і стала на плескатий валун, який витягнувся з води, як язик. Олеся пішла за нею; Антон, помітно напружений, підбирав місце — він був великий для таких ігор і боявся бути незграбним.

Микита пішов останнім, розвернувшись так, щоб бачити обличчя. В цьому був сенс: дивитися на людину — це частіше, ніж дивитися під ноги. Він перекинув погляд на наш бік — коротко, як кивок — і знову сфокусувався на своїх.

— Не поспішайте, — кинув він. — Ліпше «нудно і сухо», ніж «швидко і мокро».

— Як же він мені спокійно нерви дряпає, — прошепотіла Тінь. — Ідеально розраховані слова. Ось зараз або святкуємо, або вчимося дихати частіше.

Єва поставила ногу на зелений лишайник — він здавався міцним, як фетр. Лишайник засміявся слизько. Єва хитнулася, випустила з рук палицю-балансир, і світ на секунду склався вдвоє. Антон інстинктивно рушив до неї, але під ногою підскочив круглий камінь і поїхав, як м’яч у неправильному спорті.