XXIV

Готель тремтів від повітря, що гуділо у вентиляції, мов великодихаючий звір, який навчився спати із заплющеними очима. Світло настільної лампи було медове, нерішуче; воно не освітлювало кімнату — лише надавало речам права на тіні. Килим ковтав кроки, і я рідко бачив настільки виховану матерію: не скрипить, не скаржиться, не ставить запитань. Штори трималися одна за одну так міцно, наче боялись, що ніч вилетить і розіб’є скло.

— Чудова камера для допиту, — протягнула Тінь, вмощуючись у кріслі навпроти. — Залишилось визначити, хто слідчий, хто підозрюваний, а хто грає правду.

— Сьогодні без театру, — сказав я, хоча рука сама намацала у кишені карту-ключ, ніби сценічну реквізиту.

— Просто побути. Подихати без KPI.

— «Просто побути» — це складніша задача, ніж «збільшити NPS на сім пунктів», — Тінь підняла брову. — Почнемо з малого: що таке свобода?

— Неможливість відкладати правду на понеділок.

— Ага. Тобто ти несвобідний, бо весь у понеділках. Гаразд, друге питання Сократа з дна шафи: вибір — це рух до себе чи від інших?

— Обидва. Як двері з пружиною: ти йдеш назовні, а вона тягне назад.

— Красиво, — кивнула. — А тепер без метафор.

— Без метафор лишається тиша.

— От і добре. Сідай у неї, — сказала і вказала рукою на порожнечу між нами, де, як мені здавалося, виднілась тонка лінія, яку крейдою колись малював учитель: «ти», «інші», і між ними — вузький перехід шириною в людську сміливість.

Я сів. Тиша пахла пральним порошком, кавою із лобі та ще чимось невловимим — наче щойно знятий із піджака чужий погляд. Ліжко скрипнуло, мов старий чиновник, якому соромно за власну принциповість. У міні-барі виблискували маленькі пляшки, кожна — із ціною як за порятунок душі, але без гарантій.

— У мене для тебе мега-розмова, — продовжила Тінь. — Хто ти, якщо прибрати всі ролі й маски: зарплату, візитівки, історію у месенджері, навіть цю славнозвісну «сильну сторону» з резюме, де ти вмієш «структурувати хаос».
— Той, хто лягає спати й просить сон вибачити за день.

— Слабко.

— Той, хто слухає, як стукає чужий годинник — і відчуває сором, що свій мовчить.

— Краще. Але годинники — дешевий символізм. Далі.

— Той, кому не вистачає однієї відповіді. Не загальної, не філософської. Персональної. На запитання: «чому саме ця людина в моєму житті звучить без музики?»

— О! — Тінь злегка усміхнулась. — Пішли на небезпечну територію. Ти про ту, що називає тебе книжкою чи про ту, яка останні три місяці пише: «Привіт. Давно хотіла написати»?
— Про обох, — сказав я занадто швидко і сам злякався власної відповіді.

— Ба! — Тінь театрально ахнула. — І все ще вважаєш їх різними.
— Вважаю — не знаю. І це різне.

— Добре, — погодилась вона так легко, що стало ніяково.

— Скажи мені тоді, філософе з сервісною книжкою, що таке «випадковість»?

— Коли дві лінії зустрічаються на перетині, якого ніхто не креслив.

— Брехня, — м’яко відповіла Тінь. — Хтось завжди креслив. Просто не ти.

Я встав і підійшов до вікна. Місто під ним лежало, як пацієнт після операції: світилося шрамами доріг, підморгувало аптечними хрестами, дихало рівно. На протилежному боці вулиці світилася вивіска «Bar». Літера «а» мигтіла й губила півживу вертикаль, наче згадувала, що сьогодні її черга помирати.

— Скажи, — озвалася Тінь уже тихіше, — чому ти так наполегливо плутаєш спокій із відсутністю любові, а контроль — із присутністю сенсу?

— Бо спокій мене роззброює, — зізнався я. — У ньому я видимий. А контроль — як броня: важко, зате кулі відскакують.
— Відскакують чи затикають тебе? — спитала Тінь. — Ти ж сам бачив: у броні важко дихати.

— Без броні — страшно.

— Боятися — теж дихати. Просто частіше.

Телефон на тумбі здригнувся коротко, як нерв. Орест. Я взяв, і в кімнату зайшов його голос — рівний, ніби не існувало в світі нічого, чого не можна звести до плану-графіка.

— Ти як там? — спитав без вступів.

— На місці. Розкладаю день по поличках.

— Добре. Тоді без прелюдій. У нас аудитори в Центральному офісі, приїхали з перевіркою стандартів. Філій це прямо не стосується, але атмосфера вже та сама. Тобі краще бути в понеділок, під аудит корпоратив підв’язали, треба показати обличчя. Будемо торгувати фейсами.

— Лаконічно як вирок, — сказав я.

— Не вирок, — Орест зробив ковток повітря у слухавці.

— Це просто життя у форматі звітності. Тримайся в тонусі. Якщо щось — дзвони. І, — пауза, — не ховайся від того, від чого втік. Ти зрозумів.

— Зрозумів.

— Ок. До зв’язку.

Лінія клацнула, знову повернувши мене в готельний мед. Слово «аудит» зависло над ліжком, ніби ще одна лампа — тільки холодна. Я глянув на Тінь. Вона підсміювалась, обережно, наче щоб не злякати істину.

— От і все, — сказала. — Реальність прислала своїх Сократів: задаватимуть питання, на які не хочеться відповідати.
— Там питають про цифри.