XXIII

Післяобіднє сонце проливалося крізь вікна маленького ресторанчика, схованого у провулку неподалік офісу. Тут панувала камерна тиша: кілька столиків, темне дерево, легкий запах спецій і вина. Я сів у кутку, замовив каву й тарілку пасти — хотілося простоти після хаосу офісного ранку. Смак вина від сусіднього столика змішувався з ароматом кави й нагадував: у світі є місця, де ще можна видихнути.

Я спостерігав за людьми в залі. Чоловік у піджаку перегортав журнал з такою серйозністю, ніби там вирішувалась доля світу. Молода пара сперечалася пошепки, кидаючи одне на одного усмішки, які видавали справжню ніжність під маскою «дискусії». Офіціант рухався майже беззвучно, як тінь, лише брязкіт приборів нагадував, що тут життя триває. Усе довкола працювало на одну мету — створити відчуття захищеності, ніби назовні не точилася війна маленьких офісних амбіцій і великих людських драм.

— Ну от, знайшов собі сповідальню, — тінь сіла навпроти й сперлась ліктями на стіл, дивлячись на мене з виразом психоаналітика. — Що далі? Будеш каятися в корпоративних гріхах?

— Я думаю, — відповів я. — Чи варто було затівати цей тімбілдинг узагалі. Може, це лише тимчасова ін’єкція, а не лікування.
— Усе тимчасове. Навіть ти, — знизала плечима тінь. — Але іноді ін’єкція рятує. Люди не завжди потребують терапії. Часом досить пігулки на день.

Я відпив кави. Гіркота нагадала ранкову напругу. Образ Єви, яка різко хапала телефон; Микити, який уперше виглядав щиро, без виклику. У тій дрібній сцені було більше правди, ніж у двох їх вчорашніх монологах. І тепер мені треба було зрозуміти, що з цією правдою робити.

Післяобідній офіс зустрів мене звичним гулом клавіатур. Я зібрав людей у переговорній. Оксана принесла варіанти тімбілдингу — роздруківки й закладки в браузері. Квест у старій частині міста; виїзд на заміську базу; кулінарний майстер-клас «Тримай лопатку міцно» — назва, від якої тінь прикрила обличчя руками.

— Загалом бюджет вкладається, — сказала Оксана. — Якщо не розганятися з транспортом і вибрати один формат.
— Добре, — кивнув я. — Збираємо список, швидко проганяємо через чат. До вечора треба визначитися.
— Зроблю.

Коридори ожили, як вулик: у кухні сперечались про квест, біля кавомашини жартували про караоке, у чат сипалися меми щодо корпоративів. Люди, які ще вчора ходили, мов тіні, тепер виглядали живими. Я йшов між ними й ловив уривки: «пейнтбол — то синці», «виїзд — а хто дітей візьме?», «кулінарка — а якщо всі зіпсуємо?»

— Подивися, — тінь зиркнула довкола, — трохи надії — і вже революція. А ти думав, їх зшиватиме бухгалтерія.

У переговорній ми перейшли до статусів по проєктах. Єва рівно викладала факти, Микита вкотре хотів діяти швидше. Їхня суперечка була вже звичним фоном, аж поки на столі не завібрував телефон Єви.

Вона спершу ігнорувала, та другий дзвінок був короткий і наполегливий. Єва взяла слухавку — голос змінився миттєво: з холодної сталі на тривогу. Школа. Дитина з температурою. Вона різко зібрала папки, рухи нервові, але точні.

— Я відвезу, — одразу сказав Микита, вже шарячи по кишенях у пошуках ключів.

— Не треба, я сама, — відрубала вона.

— Єво, — я втрутився, тримаючи її погляд. — Час важливий. Візьми допомогу.

Вона мовчала кілька секунд. Тиша в кімнаті була така, що чути було навіть подих. Нарешті вона зітхнула, наче підписала угоду, яка їй не подобалась:

— Добре. Поїхали.

Вони вийшли разом. Двері зачинилися за ними важко, як сторінка, яку довго не наважувались перегорнути.

Ми лишилися працювати далі. Розмова повернулася в буденну течію, але всередині залишилася інша напруга — людська. Я ловив себе на тому, що прислухаюся до коридору, ніби звук кроків може принести новину швидше за чат.

Десь за годину вони повернулися. Єва — сувора, але вже без скла в очах. Микита мовчки поставив перед нею каву. Вона так само мовчки кивнула.

— То де ми з цією реалізацією? — її голос звучав рівно, але вже без колючок.

— На місці, — відповів я. — Поїхали по плану.

— От і все, — тінь посміхнулась краєм рота.

— Найуспішніший тімбілдинг відбувся ще до корпоративу: тривога, дорога, кава. І жодного слайду, зверни увагу.

Я всміхнувся. Під робочим гомоном тепер чувся інший ритм — тихий, але міцний. І я відчув: у цьому офісі щось справді зрушилось.