XXII

Ранок розпочався для мене не тишею, а дзвоном посуду й шурхотом кавомашини в готельному ресторані. Сонце пробивалося крізь широкі вікна, розливаючи світло по скатертинах так, ніби саме хотіло взяти участь у сніданку. Я обрав столик біля вікна й пройшовся вздовж шведської лінії: тарілки з фруктами, миски з йогуртом, теплі круасани, яйця різної подачі, соки в прозорих глечиках. Урешті поклав собі омлет, круасан і взяв чорну каву — без прикрас. Хотілося простоти. Але замість простоти прийшли думки.

А якщо зібрати їх усіх? — ця ідея пульсувала в голові з самого пробудження. Єва зі своїм холодом, Микита з гарячковістю, і вся команда — кожен зі своїм багажем. Вони вчора виглядали як уламки різних конструкцій, які навмисне склали в одну купу. Тімбілдинг, корпоратив, як завгодно це назви. Може, хоч на кілька годин вони перестануть гризтися й почнуть дивитися в один бік.

— О, почалося, — тінь відкинулася на спинку стільця навпроти, схрестивши руки. — Ще вчора ти думав, як не потонути, а сьогодні вже вигадуєш корпоративи. Може, ще замовиш всім однакові футболки з логотипом «Ми вижили»?
— Замовлю, якщо спрацює, — відповів я подумки. — Гроші не головне, якщо буде ефект.

— Ти тільки це Оресту скажи. Він тобі одразу пришле Excel з двадцятьма пунктами витрат і червоним рядком «нецільові витрати».

Я відпив кави й дістав телефон. У месенджері висів непрочитаний рядок від Ореста: «Як перший день?» Я відповів стисло: «Гарячий». І додав: «Є ідея для команди. Тімбілдинг. Невеликий бюджет. Може спрацювати.»

Відповідь прийшла швидко: «Якщо бюджет невеликий — пробуй. Лише без цирку. І звіт потім.»

— Ну от, — тінь потягнулася. — Тобі дали зелене світло на влаштування вечірки життя. Тепер вирішуй: пейнтбол, кулінарний майстер-клас чи змагання з надування кульок?

— Помовч. Я серйозно.

— Саме тому я й жартую. Бо ти вперше серйозний.

Офіс філії зустрів мене не тільки гулом клавіатур, а й тією ледве помітною напругою, яку вже встиг відчути вчора. Коридори пахли папером і кавою з стаканчиків, люди сновигали зі звітами, а на їхніх обличчях читався той самий вираз: «ще один день виживання». Я зібрав команду у переговорній. Довгий стіл, фліпчарт у кутку, жалюзі пропускають смужки світла так, що обличчя виглядають ніби на допиті. Очі чекали сухих цифр, але я почав інакше.

— Є ідея, — сказав я. — Зробимо невеликий корпоратив. Тімбілдинг. Щось, що дозволить нам не тільки працювати, але й відчути одне одного. Я вже погодив бюджет з Центральним офісом. Зробимо це найближчими днями.

Спершу — тиша. Потім кімната ожила. Хтось одразу прошепотів «о, клас», інші почали перешіптуватися голосніше. Кілька людей усміхнулись, ніби отримали несподіваний вихідний. За кілька секунд переговорна перетворилася на ринок ідей: хто казав «квест», хто — «виїзд за місто», хтось жартував про караоке й танці на столі. Атмосфера змінилася просто на очах.

Микита скривився, вмостившись у кріслі, як на тортурному троні:

— Робіть, що хочете. Тільки не чіпайте мене з цими танцями під гітару.

Єва підняла брову, її голос був холодний, як лід у склянці:
— Грошей немає куди діти, так? Ми ще й свята собі організовуємо замість роботи.

— Це теж робота, — відповів я спокійно. — Якщо ми не зшиті як команда, жодні цифри не зійдуться.

— Ага, — кинула тінь, — зшивальник знайшовся. Тільки не забудь, що нитки іноді ріжуть.

Єва зціпила губи, але промовчала. Микита відкинувся на спинку стільця й демонстративно позіхнув, та в його жесті було більше втоми, ніж протесту.

— Оксано, — звернувся я до офіс-менеджерки. — Потрібно знайти варіанти. Швидко. Місце, програма, мінімум формальностей, максимум користі.

— Зроблю, — кивнула вона.

І вже занотовувала щось у телефон, а її очі світилися азартом. Було видно: їй подобалося це завдання.

Я спостерігав, як офіс оживає. Люди, які ще хвилину тому виглядали сонними механізмами, тепер жестикулювали, сперечалися, сміялися. Навіть ті, хто зазвичай мовчав, підкидали свої ідеї. У кутку двоє сперечалися, що краще: похід у ліс чи кулінарний майстер-клас. Третій запевняв, що «нічого не зближує так, як пейнтбол», а четвертий уже гуглив найближчі бази відпочинку.

Тінь присвиснула:

— Подивися-но. Одне слово «корпоратив» — і ці люди вже живі. Хіба для цього треба було переїжджати, воювати з обставинами, зводити філію з попелу? Достатньо пообіцяти їм шашлик. Людство прекрасне й просте.

— І водночас складне, — подумав я. Бо за цими жартами й збудженням ховалися справжні тріщини. Але вперше за довгий час вони хоча б розмовляли не про проблеми, а одне з одним.

І раптом усміхнувся сам собі. Усередині теж щось зрушилося. Може, це й був мій перший крок від прослуховування до дій. І нехай він починався з банального корпоративу — але саме банальні речі іноді тримають на плаву найбільше.