XXI

Лобі готелю дихало вечірньою втомою і чужою легкістю. Скляні двері ковзнули, відпускаючи мене всередину, і на мене лягли теплі промені з підсвіченої стелі, запах свіжозмеленої кави та полірованого дерева. Десь збоку тихо шелестіли валізи на коліщатках, портьє з бездоганною посмішкою кивав комусь за моєю спиною, а бариста, витираючи насухо стальний носик кавомашини, майже непомітно позіхнув.

День, який почався діагностикою філії, дотривав у мені, як звук після гучного акорду. Усе побачене сьогодні ще бриніло і відгукувалось. Усе це не вміщалося в папки й цифри. У лобі було світліше, ніж у голові.

— Лікар графіків, — тінь ліниво розтягнулась на підлокітнику одного з крісел, знову повторюючи придумане нею нове амплуа для мене. — Що сьогодні в меню: втеча чи втома?

— Сьогодні без рецептів, — відповів я подумки. — Лише дійти до ліфта.

— Такий собі подвиг. Але принаймні чесно.

Я попрямував крізь людський потік до ліфтової зони, ковзаючи поглядом по блискучих плитках підлоги, по спинах людей, по детальному макеті фортеці під склом — музейний сувенір у холі. Вентилятор кондиціонера гнав рівний теплий вітерець, і невидимі кола повітря розсували запахи кави, парфумів, ванілі з кондитерської вітрини.

— Слухай, це ж ти? — жіночий голос торкнувся мене легким пальцем за плече.

Я озирнувся. Навпроти стояла Іра — найкраща подруга колишньої. Волосся зібране в недбалий, але бездоганний пучок, сонцезахисні окуляри на голові як обруч, легка світла куртка поверх трикотажу; поруч — чоловік із рюкзаком, і двоє дітей з рожевими, нереально пухнастими кульками цукрової вати, яку вони берегли як трофей. Вони виглядали, наче тільки-но з рекламного буклета «Вікенд у фортеці»: легко, впевнено, організовано.

— Іра… — сказав я. — Давно не бачились.

— Пів року, якщо не рахувати випадкового лайка у твоїй стрічці, — усміхнулася вона. — Ми тут на пару днів. Відпочити, сфоткатися, поїсти щось непристойно смачне й зіпсувати дієту. Ти як? Ти ж… тут живеш чи працюєш?
— Працюю. Тимчасово.

Чоловік Іри, Антон, простягнув руку — теплу, впевнену:

— Привіт. Як бачиш, я — той, хто водить по музеях і тримає дітей, поки всі роблять «ой, яка краса».

— Привіт, — кивнув я.

Діти вже тягнули Іру за рукав: «Мамо, ще одну фотку, там, біля макета!»

— Тримайте п’ять хвилин тата, — сказала вона дітям.

— Він професіонал стояти в чергах і знаходити найкоротший шлях до морозива.

Антон покатав очима з театральною покорою й повів малечу до фонтану в дальньому кутку лобі.

Ми лишилися на півкроку осторонь, між колонами й тінями пальм у глечиках. Іра дивилася на мене з тією уважністю, якою дивляться тільки ті, хто бачив тебе в невдалих джинсах і з поганою стрижкою; хто пам’ятає голос із кухні, коли ти говориш уголос сам із собою, думаючи, що ніхто не чує.

— Ти ок? — спитала вона без прелюдій.

— Так, — збрехав я механічно, але рівно, як ліфт, що тримає горизонт.

— Добре, бо ти завжди вмів виглядати ок, коли було не дуже, — сказала вона м’яко, без засудження. — Це майже талант. І трохи проблема.

— А ти все ще читаєш по обличчю?

— Залежить від освітлення, — посміхнулася вона. — Тут світло хороше.

Я відчув, як тінь за моєю спиною склала руки на грудях.

— Дай мені скажу: «він ок, коли не дуже». Напиши це йому на бейджі: аналітик-проектор. Світить на інших, себе глушить.

— Тихо, — мовив я внутрішньо. — Не сьогодні.

— Слухай, я знаю, що ми давно не говорили, — Іра на мить опустила погляд, а тоді підвела, чесний і уважний. — Я не хочу лізти, але іноді думаю про вас.

— Нас більше немає, — відповів я без емоції, як факт із підручника.

— Знаю, — зітхнула вона. — Вона… не для тилу. Ракета, феєрверк, салют. Красива, шумна, завжди кудись летіла. Поруч із нею ти ставав прожектором, а не людиною.

— Звучить, наче ти пишеш анотацію до серіалу, — спробував я пожартувати.

— Може, і так, — усміхнулась. — Просто ти завжди хотів мати поруч когось, на кого можна спертися. А вона хотіла того, хто біг би за нею й вчасно підкидав снаряди. Ви обоє мали рацію. І були не разом.

Ліфт дзеленькнув десь поруч, випускаючи групу туристів із бейджами; в холі підскочив рівень голосів. Малий з ватою вдарив кулькою об повітря, і рожевий сніг осів йому на куртку — він розсміявся так заразно, що засміялися двоє сторонніх. Усе було так нормально, що від цього було трохи боляче.

— Я не за тебе чи за неї, — сказала Іра стишено. — Я — за те, щоб тобі нарешті було не вдавано спокійно.

— Свята простота, — пробурмотіла тінь. — Зараз ще скаже «ти заслуговуєш на краще», і ти з розчулення купиш собі нові капці в СПА.

— Помовч, — подумки кинув я.

— Дорогою сюди я згадала одне ваше святкування, — додала Іра. — Ти тоді стояв на кухні й мив посуд, поки всі тусили. Вона робила селфі на підвіконні. Ти — мив. Я тоді подумала: «Оце і є значення слова “тил”». Це не про тишу чи нудьгу. Це про те, що хтось тримає дім, поки інші горять.
— Ти, як завжди, дивишся надто уважно, — сказав я.