XX

День тягнувся тим самим нервовим подихом, що й коли я вперше ступив на поріг цієї філії. Тут час не ділився на «раніше» й «потім» — він застиг у повітрі, як пилюка після вибуху. Я йшов коридором, відчуваючи, що продовжую рух у тому ж сюжеті: без паузи, без титрів, ніби хтось перемотав плівку на наступну сцену.

Кава у філії була гіркувата, як компроміси, які більше бадьорять від відчаю, ніж від кофеїну. У open-space було тихо, але та тиша бриніла натягнутими струнами: ще мить — і з неї вирветься скрегіт. Люди стукотіли по клавіатурах, наче намагалися забити гвіздки у власні думки. Я вдихнув і зрозумів: сьогодні доведеться не креслити схеми, а слухати пульс. День діагностики.

— Лікар графіків, готовий? — тінь зручно вмостилась на шафі, наче кіт, іронічно прижмурилась. — Почнемо з крижаних чи з гарячих?

— Із крижаних, — відповів я подумки. — Лід тріскає голосніше за вогонь.

Кабінет Єви зустрів мене акуратністю, що межувала з маніакальною: рівний стіл, папки, монітор. Все зайве відсічене, наче вона щоранку розстрілює хаос. Лише дві шпарини у цій фортеці: дитячий малюнок із кривим сонцем на шафі й рожевий пенал, що виглядав із сумки, як підліток із дискотеки на чужому весіллі. Телефон на столі спалахнув — ім’я «Донька» вона скинула одним рухом, ніби змахнула крихти.

— Проблеми банальні, — її голос був сухим, як вчорашній хліб. Вона обернула ручку в пальцях, ніби це був пістолет. — Недисциплінованість, проєкти буксують, бюджети тануть. А Микита не чує аргументів.

Я всівся навпроти й відчув, що цей простір не любить чужих рухів. Вона сиділа рівно, спина пряма, як ряд цифр у таблиці. Пальці ковзали по клавіатурі навіть під час розмови, наче доводили: час — це гроші, і витрачати його на сентименти вона не дозволить.

— Команда як реагує? — спитав я, намагаючись зберегти офіційний тон.

— Команда… — вона зробила паузу, проковтнула слово, наче кістку. — Звикне. Або піде. Тут немає місця для слабких.

Я бачив, як у куточку столу лежав дитячий малюнок із сонцем, що посміхалося, немов кепкувало з її холодності. Вона неначе хотіла сховати його під папки, але стрималась. Її рука зависла на мить і повернулася до клавіатури.

Тінь захихотіла:

— Королева з молотком у руці. Судить так, ніби сама себе боїться. Особливо того, що за дверима — маленькі кросівки й голоси «мамо».

Вона вже впивалась очима в монітор, друкувала щось з оперативною рішучістю, аби поставити стіну між собою й мною. Я відчув, що розмова закінчилась раніше, ніж я вийшов із кабінету.

Вийшовши задумливо зі "стєкляшки" Єви, я напоровся на Богдана, який нагадав про те, що вже обід. Тож я відразу запитав, де можна поїсти без гастрономічних ризиків. — Є тут одна кафе, — сказав він тихо, наче відкривав таємний хід. — Ходімо.

Кафе виявилося затишним і світлим: м’які крісла, світлі скатертини без плям, приглушене світло ламп над столиками, на стінах — фотографії міста. За барною стійкою беззвучно світив телевізор, у повітрі витав аромат кави, свіжої випічки та теплого духу кухні. Ми сіли в кутку.

Богдан мав звичку все робити неквапливо, але його слова лягали точно, як цвяхи. Коли офіціантка підійшла, Богдан спокійно попросив крем-суп із гарбуза й стейк з овочами, а я — еспресо та легкий салат із руколою. Її блокнот шелестів, вона кивнула й зникла так швидко, що залишила по собі лише відлуння кроків і легкий аромат парфумів. Богдан нахилився трохи вперед, обіперся ліктями на стіл, пальцями неквапно крутив ніж, наче той був указкою для його думок. Його голос звучав спокійно, але мав глибину людини, яка бачила занадто багато змін.

— Довго тут працюєте? — спитав я, знаючи, що розмова не буде порожньою.

— Довше за всіх. Бачив, коли ми були командою. Ритм був єдиний, як метроном. Знали, хто на що здатен, хто кого підстрахує. Потім почалися релокації. Люди з різних міст, різні звички, інші уявлення про роботу. З того й робили «солянку». Добре, що зробили, але шви тріскають. Із цим і сварки, і образи.

Він відсунув убік порожню склянку з водою, поки ще чекав на замовлення, повільно витер руки серветкою й подивився прямо на мене. Його очі видали втому, якої не сховаєш навіть за усмішкою офіціантки чи смаком стейку.

— А керівники? — обережно спитав я.

— Там інше, — прищурився він. — Вони кричать не лише через справи. Там особисте. І це робить конфлікт гіршим. Але це вже не мій театр.

Я помітив, як він стиснув край серветки, ніби втримував себе від зайвих слів. У його голосі не було жалю, лише суха констатація, але саме вона важила більше, ніж сотня записів камер спостереження.

Тінь розтяглась у кріслі, закинувши ноги:

— Оце так! Говорить тихо, а каже більше, ніж усі разом. Філософ при стейку й гарбузовому супі. І ти ще думаєш, чому він мовчить? Бо мудріші завжди мовчать, коли інші рвуть горло.

Я кивнув. Нам принесли замовлення. Богдан їв мовчки, і саме цим поставив жирну крапку. Його тиша пояснювала більше, ніж будь-які пояснення.

Після нашого обіду з Богданом я вирішив трохи ще побути на дворі, щоб освіжити голову. У внутрішньому дворику, де повітря було густе від диму й запаху недопалків, я побачив Микиту. Він гарячково кричав у телефон, жестикулював різко, ніби рубав невидимі гілки, а потім різко кинув смартфон в кишеню.