XIX

Будівля, де розмістили філію, була схожа на розфарбовану декорацію. Фасад «під старовину» з кованими балкончиками й ліпниною нагадував витяг з підручника історії для лінивих. Усередині ж — пластик, скло, дзижчання кондиціонерів. Стара душа міста лаялась із новою, як сварливі сусіди на сходах. Справжнє життя пробивалось крізь щілини: запах кави знизу, галас вулиці, голуби, які вважали карниз своїм парламентом і голосно обговорювали бюджет міста.

Рецепція на другому поверсі зустріла мене скрипом сходів і блиском підлоги, натертої так, що можна було влаштовувати ковзанку. За стійкою сиділа дівчина у светрі кольору м’яти. Її звали Оксана. Вона мала темне волосся, зібране в хвіст, і рухи втомлені, але точні — так рухаються ті, хто знає: без них нічого не працює. На столі перед нею стояв відкритий ноутбук з екселівськими таблицями, поряд телефон і блокнот; а між усім цим, як маленький жарт, колючий кактус у склянці.

Оксана підняла очі від ноутбука й, чемно всміхнувшись, привіталась та запитала:

— Ви, мабуть, з центрального? Хочете кави? На кухні щойно заварила, буде гаряча.

Я кивнув. Усередині майнула думка: ну так, рятівник із центрального, пожежник, але, як завжди, із сірниками в кишені.

За скляними дверима відкривалося робоче ядро. Open-space із рядами столів, ноутбуками, запахом піци й парфумів, розмови, які затихали при моєму кроці. Головна сцена — два скляні кабінети навпроти. Дві фортеці з прозорими стінами, де навіть мовчання було публічним.

У першій «стєкляшці» сидів Микита. Йому тридцять сім, але виглядав він так, ніби досі не вирішив — бути стартапером чи фронтменом рок-групи. Коротка борода, злегка розтріпане волосся, светр з оленями замість піджака. Він жестикулював різко, говорив голосно, міг засміятися так, що дзвеніли склянки, а потім вистрілити словом, як з пістолета. Керівник філії — на папері, але насправді він радше нагадував барабанщика, що тримає ритм гурту і водночас збивається з такту.

У другій «стєкляшці» — Єва. Теж під сорок, але у ній була стриманість, яка додавала їй ще кілька років поваги. Волосся зібране у пучок, окуляри з тонкою оправою, сукня сувора й без прикрас. У неї на столі все мало місце: звіти в стопках, ручки складені рівно, навіть вазон на підвіконні стояв так дисципліновано, що виглядав підлеглим. Фінансист філії — холодна, рівна, мовчазна. Кожен її рух нагадував підпис під наказом. І водночас у погляді іноді майнула та іскра, яку можна було сплутати з чимось особистим — але обидва робили вигляд, що не бачать.

Їхня суперечка відчувалася навіть крізь скло. Микита знову гримнув:

— Я сказав, цей клієнт за мною!

— Клієнт за документами, а не за твоїм «сказав», — відрізала Єва тоном, що міг охолодити серверну.

Команда в open-space удавала, що працює: ноутбуки відбивали блакитне світло втомлених облич, пальці стукали по клавіатурах, хтось гортав стрічку новин із серйозним виглядом. Але кожне вухо ловило битву скляних фортець. Атмосфера — мов шкільний клас, де сваряться вчителі: усі пишуть, але слухають.

Серед «статистів» були свої герої. Марія — молодша проектна менеджерка, років тридцяти, в яскравій блузці з квітами, завжди намагалась посміхатись, навіть коли хотілося вити. Вона гасила пожежі жартами, і її «подумаємо завтра» вже стало внутрішнім девізом команди. Віталій — технічний спеціаліст, високий, сутулий, постійно з навушниками, хоч вони давно не були підключені — просто йому так зручніше вдавати, що він зайнятий. Олеся — маркетологиня, зухвала, в окулярах з товстою оправою, любила малювати маркером схеми, які ніхто не розумів, але всі кивали. Антон — аналітик, худорлявий, з блокнотом у клітинку, де записував навіть чужі жарти. Усі вони були наче масовка, але саме вони створювали той фоновий шум, без якого і драма Микити й Єви звучала б порожньо.

— Ну що, — тінь вмостилася на моєму столі, — театр абсурду відкрито. «Гарячий і Холодна». Квитки дешеві, виступи щодня.

— Мовчи, — відказав я подумки. — Тут треба зрозуміти, хто грає, а хто імпровізує.

— Гра? Це репетиція кінця світу. А ти сиди й роби вигляд, що в тебе роль.

Я сів за вільний стіл. Кіт, що спав серед папок, ліниво відкрив око й знову заснув. Єдиний, хто не брехав — ні собі, ні іншим. На стіні висів мотиваційний плакат: «Команда — наша сила!» Літери обвисли, мов після пиятики.

Оксана постукала ручкою об стійку, привертаючи увагу, й сказала:

— Колеги, знайомтеся, це представник із центрального. Він деякий час буде працювати з нами, тож ставтеся як до свого.

Єва підняла очі від монітора й глянула крізь скло — холодно, але уважно, після чого підвелася та вийшла зі свого кабінету. Микита теж грюкнув дверима своєї «стєкляшки» й підійшов ближче. — Ну що ж, — сказав він, примружившись. — Отже, з центрального? Подивимось, поспілкуємось. Все обов'язково. Оксана призначить зустріч.

Марія зупинилась, Антон занотував навіть цю фразу, Олеся примружилася з цікавістю, Віталій зробив вигляд, що нічого не чув. У кімнаті стало густо, мов кисіль.

Я відчув: це не просто офіс. Це сцена. У ній були зірки, масовка й навіть кіт як реквізит. І сценарій давно загубився.

Коли все трохи стихло, Оксана знову з’явилася поруч і тихо сказала:

— Ходімо, я вам кави наллю.

Кухня виявилася типовою для такого офісу: простора кімната з білими шафками, кавомашиною, кількома холодильниками з магнітами та наклейками «не чіпати чуже», мікрохвильовкою, яку всі ненавиділи, але користувалися щодня, і довгим столом і з барного типу стільцями. У повітрі змішувалися запахи кави, піци з обіду та засобів від ранкового прибирання. За столиком сидів чоловік років сорока п’яти. Його звали Богдан. Густе волосся вже сивіло на скронях, пальці впевнено тримали кружку. Поруч лежав розгорнутий бізнес-журнал.