XVIII

Місто зустріло мене фортецею на горизонті й новим ТРЦ біля автовокзалу. Кам’яні мури й пластикові вивіски стояли поруч, наче сусіди, які роками не розмовляють, але вперто не переїжджають. Осінь сипала листям на бруківку, маршрутки деренчали так, ніби змагалися з часом. Тут минуле й сучасне жили не в злагоді, а в сварці — і саме тому здавались правдивими. На даху кричав ворон, як охоронець, що втомився від своєї зміни.

Я зайшов у кав’ярню навпроти ратуші. Усередині пахло кавою й тістечками, старим деревом і розмовами. Wi-Fi працював краще, ніж більшість шлюбів, а бариста у фартусі з написом «third wave» дивився на всіх так, ніби кожному виставляв оцінку. Я замовив американо, відкрив ноутбук, але очі вперлися у вікно.

На лавці сперечалися двоє підлітків. Вона махала руками, він відходив і знову повертався. Сльози, сміх, різкі рухи. Картина була до болю знайома. Я бачив там себе — колишнього. Вона теж була, тільки інша. Спалах повторювався. Інші актори, та сама сцена.

— Твій підлітковий серіал знову в ефірі, — тінь зручно вмостилася на підвіконні, роблячи вигляд, що теж п’є каву. — Тільки ти тепер глядач, а не головний герой.

— І добре. Вистачило одного сезону.

— Ага. Але повтори все одно показують. Безкоштовно, навіть без Netflix.

Я сьорбнув кави. Вона була гіркувата, як спогади, і це пасувало моменту. За склом хлопець обіймав дівчину невпевнено, як новачок на сцені. І саме тоді з його телефону заграла пісня з мого касетника двадцятирічної давнини. Я ледь не розсміявся: Spotify для них, Walkman для мене. Одне й те саме відлуння.

Я закрив ноутбук. Робота почекає. За вікном життя крутило репризу моїх спогадів. Може, справді краще бути свідком, ніж дублером.

На площі збирали сцену. Студенти тягали труби, кабелі, підсміювалися. Один простягнув мені металеву стійку:

— Потримаєте? — запитав.

Я притримав, він закрутив гайку.

— Дякую! — посміхнувся. — Руки замерзли.

— Буває, — відповів я.

— Вітаю, камео, — тінь підморгнула. — Отримав роль людини-штатива. Кастинг на головні ролі давно минув.
— Краще так, ніж виголошувати промови.

Я пішов вузькими вуличками. Кам’яниці тримали на балконах ковдри, прищіпки гойдалися, коти грілися на капотах. З вікон тягнуло супом і смаженими грибами. Двірник сперечався з водієм «ластівки», і в їхньому діалозі було більше щирості, ніж у всіх серіалах, що їх знімали режисери. Біля під’їзду бабця годувала голубів, бурмочучи до них, наче ті — депутати її мікрорайону.

На ринку продавали яблука, горіхи, вино у пластикових пляшках. Люди торгувалися без посмішок, але чесно. «По руках» вирішувало більше, ніж будь-який договір. Пахло хлібом і дешевим тютюном.

— Тут все міряють вагою, не словами, — пирхнула тінь. — Може, і тобі варто так? Уяви: замість презентацій — кілограми правди.

Я купив яблука й каштани. Обпік пальці, усміхнувся — смак відкинув у дитинство. Ми тоді варили якусь бридоту в бляшанці й називали це «бізнесом». Учитель фізики казав: «Головне, щоб без короткого замикання». Ми сміялися. Тепер я зрозумів: він мав на увазі не тільки дроти.

У перукарні на розі стригли хлопчину під футбол, у «крафтовій» я чув суперечку студентів про ІРА. У дверях книгарні двоє пенсіонерів сварилися, які ЗМІ брешуть більше. Я пройшов повз і вперше подумав: може, легко сісти з ними, випити келих і не відповідати на жодне питання. Але сьогодні я мав роль слухача.

Увечері прожектори освітили фортецю, і вона світилася, як декорація з іншої епохи. На лавці біля мосту я слухав, як вода б’ється об камінь. Площа спорожніла, лише техніки перевіряли звук. «Раз-два, раз-два… чути?» Я підняв великий палець. «Дякуємо!» — крикнули мені у темряву.

— От і кар’єра: сертифікований слухач, — засміялася тінь. — Може, ще диплом видати? «Майстер мовчазної участі».
— Хоч не фальшивлю, — відповів я.

З темряви вийшов чоловік із вудкою. Зупинився, глянув на ріку:
— Сьогодні тихо. Риба не бере.

— Мабуть, тиск, — сказав я.

— Або місяць не той. Та нічого, посидіти теж справа.

Його кроки розчинилися у шумі води. Я залишився сам. Над рікою завис місяць, схожий на пом’яту монету, яку хтось забув повернути касиру.

Телефон здригнувся. Одне повідомлення. Коротке, майже без ваги: «Працюєш?» Воно могло означати все — і нічого.

— Ну от, хтось таки смикнув за рукав, — тінь хмикнула. — Знову твій улюблений жанр — недомовленість. Хочеш, я перекладу? «Живий ти ще, чи вже архів?»

Я набрав: «Тут». Видалив. «Так, все ок». Видалив. Просто лайкнув. Погасив екран. Обрав слухати ріку й дивитися на фортецю. Просто власний маленький нещирий егоїзм.  

У далечині просигналив поїзд. Осіннє повітря стало гострішим. Фортеця світилася впевнено, наче нагадувала: жодна декорація не вічна.

Місто жило своєю драмою.