XVII

Вокзал пах дивним коктейлем: кава з картонних стаканчиків, гарячі пиріжки, дешеві парфуми й нетерплячка. Хтось метушився з валізами, хтось запалював цигарку під табличкою «не палити», хтось обіймався так, ніби востаннє. Гучномовець сипав оголошення, ковтаючи приголосні, і від того навіть назви міст звучали, як зламані обіцянки. У цьому гармидері було щось величне й водночас жалюгідне: люди тікали й поверталися, шукали й губили, але найчастіше — стояли в черзі до кавоавтомата.

Я котив невелику валізу. Легку, але вона дзвеніла всіма недомовленостями останніх місяців. Квиток — СВ. Асистентка попередила: купе на двох, друге місце може бути вільним, а може й ні. Символічно: «можу дозволити собі комфорт, але самотність нікуди не зникає».

Під табло блимала реклама: «Нова ера мобільності». Шрифт кривий, кольори перекошені. Я згадав нараду, де за цей плакат гризлися дві години, вигадуючи «стратегію бренду». Тут він висів серед натовпу й нікому не був потрібний. Як і ті дебати.

Поїзд подали на перон. Повітря раптово стало холоднішим, вологішим; метал вагонів блиснув, як добре відполірована байдужість. Я пройшов повз плацкарти — запах мандаринів, цукерок, чийогось курячого, обійми й крики «передай далі!». Провідниця на моєму вагоні мала очі кольору нічних карт і голос, що не терпів театру.

— Квиточок… ліворуч. Чай — після відправлення. — сказала майже співчутливо.

Моє купе зустріло тишею. Два ліжка, свіжа постіль, пакетик чаю й цукерка «на комплімент». Стерильний порядок і запах дороги: трохи металу, трохи прального порошку, трохи людських історій, які випрали до білого.

— Навіть самотність ти замовляєш у люкс-комплектації, — тінь вмостилася навпроти, закинувши ногу на ногу. — У тебе навіть втеча — зі свіжою білизною й цукеркою по центру.

— Я вибрав це. Це мій план евакуації.

— Ти вибрав тишу замість відповіді. Це різне.

Колеса загуркотіли, і їхній ритм натиснув кнопку пам’яті. За вікном попливли склади, темні паркани, самотні ліхтарі — декорації для сцени, де головний герой тікає так, ніби наздоганяє.

Три місяці тому.

Конференція, куліси готелю, ще одна панель із безкінечними «інновація» і «стратегія». Я ледь устиг на потяг. У СВ, на сусідній полиці, сиділа вона. Спершу я подумав, що помилився з визначенням особи: обличчя закрите маскою. Потім вона зізналася — компресійна, після операції. Голос трохи хриплий, але від того ще тепліший. Він огорнув мене спогадами минулого.

Ми проговорили всю ніч. Про книжки дитинства, гурти юності, про міста, де повітря скрізь одне — просто різними легенями дихається. Вона сміялась так, ніби дим із купейної лампочки розсіювався її голосом. Її питання звучали інакше, ніж у будь-кого: ніби не про форму, а про саму можливість відповісти. Було в цій розмові те, чого не купиш за СВ: право говорити без ролі.

Нічого не пов’язувало її з Наталею чи з іншими, «до». Хіба з однією. І цього вистачило, щоб серце збило ритм — поганий жарт долі, що любить дублювати важливі слова в різних актах.

Вона вийшла о п’ятій ранку. Залишився номер і відчуття, що мене вперше за довгий час почули. На столі лишилась її цукерка — така сама, як зараз. Я не взяв. Смішно, але відтоді в кожній цукерці бачу «назви, якщо смієш».

Склянка з чаєм дзенькнула ложечкою — і я повернувся в теперішнє. Провідниця принесла окріп, запитала чи потрібен квиток «для життя після контролю», і поїзд уже різав темряву, як акуратний хірург.

Телефон покірно світив порожніми сповіщеннями. Лише ті рядки, написані далеко після тієї ночі під стукіт коліс:

«Як ти?»

«Функціональний — це не щасливий.»

«Мовчання теж має вагу.»

— Ну ось, ще один твій архів, — тінь розтягнула слова.

— Три місяці — і вже вічність. Музей фантомів у целофані.
— Вона найреальніша. Її голос досі зі мною. Я не винен, що це без форми. Але це світ.

— Світ — зручна відмазка. Форма — відповідальність. Не хочеш відповідальності — не називаєш експонати.

— А може, форма вбиває. Не все треба називати, щоб воно було.

— Красиво. А по факту — ти сидиш у купе, попиваєш чай і вдаєш, що це життя. І три місяці — а ти досі не знаєш, як вона виглядає.

За стіною хтось урізав яблуко — хруст був такий простий, що я раптом захотів сказати вголос будь-що, що вертілось на думці. Але замість цього згадав, що завтра мене чекають Микита й Єва — гарячий керівник і холодна фінансистка. Команда з протягом замість кондиціонера. І я, «той, що шиє після того, хто різав».

— О, так, герой приїде й поремонтує всім совість, — тінь смішливо зігнула брову. — Не забудь презентацію «як стати живими за два тижні».

— Без презентацій. Мені дали право шити. І я, мабуть, уперше не проти.

Поїзд розігнався. З темряви зрідка виринали станції: три людини на лавці, термос, пес, що не вірить у залізничні розклади. Я притулив лоба до холодного скла й відчув, як заспокоює ця банальна фізика дороги: вперед — це завжди багато маленьких «тепер» поспіль.

Тінь затихла. У її мовчанні не було насмішки — тільки звичка чекати, коли я скажу потрібне. Я подумав про Наталчину фразу «не відкладай життя на «після»» і про слова з чату «страх — теж індикатор життя». Страх і є, хоча скоріше острах: теплий, робочий. Такий, із яким можна їхати.