XVI

Офісні ранки завжди нагадували вокзали. Картаті шарфи замість валіз, чашки кави замість квитків, люди — в дорозі між однією нарадою та другою. Клацання каблуків зливалося з дзенькотом ліфтів у механічну симфонію, де кожен виконував партію без жодної ноти власної партитури. У повітрі пахло дешевим капучино і парфумами, які ще не встигли стати чиїмись історіями.

Я ішов повільніше за інших, ніби відкладав свій рейс, коли за рогом раптом стала вона.

Та сама брюнетка. Наталя. Колишня.

У руках — тека паперів, на обличчі легкий поспіх. Ми завмерли, наче ліфт знову застряг між поверхами.

— Привіт, — сказала вона, обережно приміряючи слово.

— Привіт. Ви ж з’їхали з цього крила.

— Справи на дев’ятому. До речі, бачиш, цього разу теж все швидко.

— Так. Держава допомагає швидко оформити прийняті рішення.

Усмішка в кутику рота промайнула й заховалась, як пташка під карниз.

— Маєш хвилину? — спитала вона, киваючи в бік буфету біля архіву. — Кава тут огидна, але справедлива.

Буфет складався з трьох пластикових столиків, апарата «лате/американо без надії» і жінки в халаті кольору розставання. Пахло крохмалем, хлібом і невикористаними відпустками. Ми взяли по стаканчику кави й сіли біля вікна, на підвіконні, бо стільці видавали звуки, як старі скрипки без смичка.

— За наші «швидко», — Наталя підняла стаканчик.

— І за те, що без нотаріуса, — відповів я.

— О, — вона посміхнулась уже тепліше. — Без нотаріуса — це майже любов.

Розмова пішла з розгону — ніби ми просто пропустили кілька сцен, а тепер граємо далі. Вона розповіла про новий проєкт, про економістку з відділу, яка називає будь-яку зустріч «інвестзбором на поганий настрій», про поїздку до мами — там каштани, кішка і радіо, яке ніхто не вимикає. Я ж поділився, що рятую чужі графіки від самогубства, навчився готувати омлет без трагедій і навіть іноді пишу — для себе.

— Ти ж завжди писав, — кивнула Наталя. — Просто раніше це називалося «стратегія на наступний квартал».

Ми сміялися тихо, щоб не розбудити архівні стелажі. У розмові не було злості — лише пам’ять і трохи тепла. Кілька хвилин за кавою здалися чесними і простими за роки пояснень.

— Я не хочу бути твоїм ворогом, — сказала Наталя. — Мені вистачить бути людиною, яку ти колись любив по-своєму.
— Дякую. І… пробач. За «по-своєму».

— Пробачаю. За «по-своєму» вчяться по-людськи, — усміхнулась. — І ще, якщо дозволиш: не відкладай життя на «після». Воно погано зберігається.

— О, новий заповіт, — прошипіла тінь, ліктем притулившись до віконної рами. — Глава перша: «Не клади серце в архів».

— Тихо, — відповів я подумки. — Тут уперше за довго говорять по-справжньому.

Наталя глянула на годинник і підвелася. Торкнулась пальцями мого рукава — жест легкий, як підпис, що не ранить. Пішла коридором, де світло блищало, мов волога фарба. Я ще хвилину сидів із пустим стаканчиком і відчуттям, що комусь повернув ім’я. І собі — теж. Треба було йти працювати.

Асистентка шефа висунула голову в двері кабінету так обережно, ніби боялася впустити день:

— Орест просить до себе.

У кабінеті пахло міцною кавою і трохи владою. На столі оркестром стояли папки, ноутбук, вазон-єхидна. Орест завжди сидів так, ніби сперечався зі спинкою крісла й зазвичай перемагав.

— Сідай, — показав на стілець. — Звіт бачив. Добре. Але маємо пожежу. Одна з філій. Та, що була релокована і перезібрана. Ну ти пам'ятаєш. Команда гризеться, проєкт боксує, гроші — димом. Треба твоя голова й твої вуха.

— Терміновість яка?

— Учора. Але будемо реалістами — завтра вночі. В тебе є тиждень, максимум два. Це не «оселитися». Це «вернути з мертвих», — посміхнувся без гумору.

— Люди там хто? Знаю ту всю історію краєм вуха.
— Місцевий керівник — Микита, гарячий товариш. Місцева вершителька фінансової корони — Єва, холодна як Снігова Королева. Між ними — протяг на рівні липневого потяга. Плюс кілька старожилів, що знають, як було «до реформ». Коротше: зоопарк із самооцінками. Ти вмієш із цим.

— Впевнений, що саме я?

— Я впевнений, що ти чуєш, — відповів Орест, і це прозвучало не як комплімент, а як вирок. — Умієш не тільки різати, а й шити. Зараз там треба шити. І, — він глянув уважніше, — тобі самому, здається, теж треба змінити декорації.

— Ага! — підскочила тінь на підвіконні. — Ласкаво просимо до гастролей: «Лікар графіків і тихий психотерапевт з валізою».

— Квитки? — спитав я.

— Уже є, — Орест підсунув конверт. — І ще. Це важливе. Від мене особисто: якщо відчуєш, що треба рубати — рубай. Якщо шити — ший. Я прикрию. Але приїдь не з гарним слайдом, а з живою командою, що лишилась на місці.

Він замовк і, ніби між іншим, додав:

— Я знаю, що в тебе зараз не найспокійніший період. Не роби вигляд, що це не впливає. Використай. Не ховайся в роботі — працюй з нею.

— Спробую, — сказав я чесно.