XV

Квартира зустріла теплом і тишею. Я поставив пакети на стільницю, відкрив пляшку вина — пробка вийшла зі звуком, схожим на коротке зітхання. Налив у бокал, увімкнув лампу над столом і нічого більше не робив. За вікном миготіла осінь, місто шуміло своїм життям, а в мені ще коливалася хвиля від голосу, почутого між рядами. Здавалося, тиша сама спостерігає за мною, як глядач, що вже знає кінець вистави.

Телефон світився самотнім віконцем. Я відкрив чат — жодних нових повідомлень, лише нитка старих фраз:

— Як ти?

— Працюю. Тримаюсь. А ти?

— Сьогодні — краще. Учора — ні.

— Якби можна було часом вимикати голову, це було б чесно?
— Ні. Але іноді — милосердно.

Далі:

— Ти щасливий?

— Напевно — функціональний.

— Це не те саме.

— Знаю.

Я перечитував і ловив смак цієї «легкості всередині серйозного» — як вино, яке не кричить ягодами, а залишає довгий післясмак. Вона говорила просто, але за простотою стояла сила. Те, від чого я колись відмовився заради уявного «вогню». Тепер це виглядало не спокоєм, а справжньою присутністю.

— Розкопуєш архіви? — тінь присіла на край столу. — Тільки дивися: архіви інколи мстяться.

— Це не архів. Воно живе.

— Живе — у тобі. Ти відрізав «спокій» і тепер вдихаєш його привид, як курець, що нюхає чужий дим.

Погляд ковзнув до холодильника. Під магнітом усе ще була візитка. Її фактура вела до іншої історії — гучнішої, правильної, узаконеної.

Ліфт, вечір, зустрічі. Вона офіційна. Правда тепер вже колишня. Впевнена, системна. У нашому домі все мало назви й місця. Сміх розкладався по поличках, навіть суперечки мали розклад. Кожен сніданок виглядав, як табель обліку: кава о 8:15, тости з джемом о 8:20, «як справи?» — обов’язкове, але скорочене. Я тоді вважав, що це і є надійність. Вона будувала майбутнє планами «на п’ять років», я носив у кишені слово «раптом», не визнаючи його. І був як вона. Для всіх ми були ідеальною парою. Але по факту ми жили поруч, як дві паралельні дороги, які вперто не хотіли перетнутися.

— «Ти завжди трохи збоку. Наче живеш у кімнаті поруч».

— «Я всередині. Просто з запасним виходом».

— «Його видно».

Її правда була каменем. Вона хотіла моєї повної присутності. Я давав частинами. Дім ставав схожим на чекліст: сміття, рахунки, «щось хрумке до кави». Вечори перетворювались на брифінги: обговорення планів, завдань, наступних поїздок. Любов тихо виходила з кімнати, залишаючи записку «буду пізніше».

Іронія в тому, що ми не сварилися — ми пояснювали. І саме пояснення стало найбільшою прірвою. Ми грали ролі цивілізованих дорослих, які думають, що замінили почуття «логістикою почуттів». Тиша перетворилася на систему. Пів року тому система остаточно покинула чат. Візитка лишилася під магнітом — суворий символ правильності, інвентарний номер нашої спільної історії.

Кухня повернулася. Вино в бокалі «відкрилося». Я зробив ковток. І тоді знову — чат. Простий рядок:

— Ти коли востаннє сміявся так, що аж розлив чай?

— Не пам’ятаю. А ти?

— Сьогодні. І не через чай.

Інший день:

— Парадокс: найбільше ми мовчимо там, де боїмося правди.
— То, може, сенс — навпаки?

— Є. Але страшно.

— Страх — теж індикатор життя.

Вона, та, з чату, не вимагала, не впорядковувала. Її сила була в іншому: вона дозволяла бути недосконалим. Її простота не ламала — вона розкривала. Її фрази звучали як антиподи інструкцій з дому: не «розклад», а «раптом»; не чекліст, а сміх, що розливає чай. І я ловив себе на думці: саме це — відсутність страху бути собою — і є справжнім вогнем, тільки тихим. Тільки пізно я це зрозумів, як і те, що саме це втратив за власним бажанням.

— Знаєш, що смішно? — тінь схилила голову. — Ти відмовився від «спокою», бо не побачив у ньому любові. Обрав «конструкцію», бо вона здавалася надійною. А тепер сидиш між двома — без спокою й без конструкції.

— Це не смішно. Але чесно.

— Чесність — твоє улюблене виправдання. Ти ж розумієш, що чесність іноді — лише дорогий пакунок для втечі?
— Не втеча. Вибір.

— Тоді скажи: між ким ти зараз? Між архівом і голосом, що ще живий? Між музейною вітриною та вікном, яке можна відкрити?

Телефон мовчав. Магніт стискав візитку, мов ярлик. А в голові дзвенів інший рядок: «Страх — теж індикатор життя». І вперше я визнав: я залишив самого себе — у темній кухні, де навіть тінь мала рацію.