XIV

Стоянка ТРЦ майже спорожніла. Ліхтарі відливали жовтуватим світлом по капотах машин, мов актори провінційного театру, які вперто тримають позу навіть після того, як глядачі розійшлися. Асфальт блищав від недавнього дощу, калюжі світилися відбитками неонових вивісок, мов химерні вітражі ярмаркового собору. Атмосфера більше скидалася на дешеву декорацію, ніж на справжнє життя — і від цього було ще гіркіше. Я сидів у машині, руки на кермі, пакети, що здавалися важчими за каміння. Голос, почутий між рядами, розмотував нитку спогадів, яку я вважав давно загубленою. Він звучав не у вухах, а в грудях, наче хтось намацав старий шрам і провів по ньому пальцем.

Ми сиділи в маленькому ресторані грузинської кухні. Тьмяне світло ламп відкидало теплі плями на темні столи, груба кераміка пахла вином і часником. Гул голосів довкола зливався у фон, у якому розрізнявся лише її голос. На нашому столі — келихи, сир, гарячий хачапурі, ще цілий, і шашлик, від якого піднімався димок, мов останній подих вогню. Офіціанти снували між столами, немов тіні, що відпрацьовують нескінченний спектакль без антракту.

Я пам’ятаю її руки. Впевнені, спокійні. Вона тримала келих, ніби диригентську паличку, й дивилася так, ніби все навколо — лише випадкові декорації. У її погляді не було обов’язку слухати — лише щира цікавість, яка сьогодні здається розкішшю. Її очі були вільними від оцінок, і саме ця свобода робила мене смішним і живим водночас.

Мені було легко. Я не добирав слів, не намагався справити враження. Говорив навіть дурниці — і не боявся виглядати дурнем. Це й було найстрашніше: тебе бачать справжнім і приймають. Іронія в тому, що саме ця легкість потім обернулася тягарем.

— «Ти так дивно дивишся на людей, — сказала вона. — Наче читаєш їх».

— «А це погано?»

— «Ні. Але іноді досить просто дивитися».

Її голос — теплий, рівний, без надриву. Буденний тоді. Тепер — єдиний справжній.

Я зважився на розмову, до якої готувався тижнями. Речення складалися в голові, як плитки у Тетрісі, й завжди випадали зайві. Цього вечора я вирішив ризикнути.

— «Ти для мене особлива. З тобою мені добре. Я можу бути собою, і це рідкість. Але…»

Вона підняла очі. У них не було страху, лише чекання. Я закінчив:

— «Але ти ніколи не станеш для мене тією самою. Я не відчуваю… вулкану. Того безумства. І не хочу брехати. Ні тобі, ні собі».

За сусіднім столиком сміялись, офіціант ніс страви. Світ ішов далі, а в нашому кутку зависла тиша. У ній стіни слухали краще, ніж люди. Музика з радіо обірвалась саме на півслові — ніби й вона не знала, як реагувати.

Вона не кричала. Не кидала келих. Лише довго дивилася й сказала:

— «Дякую за чесність».

У її очах був блиск — не сльози, а спалах. Його я пам’ятаю гостріше за будь-які слова. У тому спалаху було і «ще», і «вже ні». Вогонь, який не вибухнув, а згорів усередині. Хтось би назвав це «спокійним апокаліпсисом» — трагедія без ефектів, де крики заміняє мовчання.

Ми ще сиділи. Я говорив про музику, про книжку, яку не дочитав. Вона відповідала, усміхалася. Але я бачив: щось зламалося. Слова були як серветка, що витирає вино — пляма все одно лишається. І я вже тоді здогадувався: це пляма, яка не зійде навіть після сотні прань.

У голові промайнула фраза, яку я прошепотів сам собі: «Спокій — це не любов». Вона була моїм виправданням. Тоді здавалося чесністю. Сьогодні вона боліла кулею.

Коли ми прощалися, вона сказала тихо:

— «Ти моя улюблена книга, яку, на жаль, я так і не змогла дочитати».

Її слова впали на мене важче, ніж будь-яке прокляття. Бо прокляття має силу гніву, а ця фраза мала силу правди.

Після того ми ще писали. Рідко, стримано. Я відтягував відповіді, вона робила вигляд, що не помічає. Її меседжі пахли втомою, мої — виправданнями. І все обірвалося. Одного дня, коли я вирішив написати, абонент уже не відповідав. Вона зникла остаточно. Жодного фіналу. Лише кома у повітрі. Кома, яка болить сильніше за крапку.

Я знову бачив стоянку ТРЦ. Завів мотор, але сидів ще кілька секунд, чекаючи, що хтось постукає у вікно. Ніхто не постукав. Фари сусідньої машини блимнули, ніби насміхаючись: «Фінал? Не для тебе».

У салоні було тихо. А в голові звучав тільки її голос.

«Ти моя улюблена книга…»

І вперше я подумав: може, саме ці слова й були тим, чого я тоді не зрозумів?

— Ну що, романтик із графіками, ти так і не дочитав власне життя? — підкинув репліку мій двійник. — Іронія в тому, що твої плани завжди мали фінал. А ось люди — ніколи. Майстер би радів: твоя правда вийшла дорожчою за твої почуття.