XII

Стоянка перед ТРЦ жила власним життям. Машини сунули повільно, шукаючи місце, водії нервово моргали фарами й жестикулювали руками. Чоловік із червоним обличчям намагався запхати універсал у щілину, жінка махала: «ще трохи, ще, стоп!». За кілька метрів дитина каталася на візку, сміялась так голосно, що навіть сигналізація сусіднього «мерса» здригнулася від цього сміху. Усе нагадувало хаотичний карнавал, де ролі давно роздані: той, хто сигналить; та, що махає; малий режисер сміху; і я — статист у чорних джинсах, що шукає вихід із цієї мізансцени.

Я вставив машину між двома чорними джипами — однаковими, як близнюки, тільки номери різні. На мить відчув себе гвинтиком у механізмі, що крутиться незалежно від мого настрою. Вийшов — запахи бензину, картоплі з фудкорту й тютюну вдарили разом, наче хтось вирішив скласти симфонію з випадковостей.

Над входом висів банер із логотипом: «Ми створюємо майбутнє». Слова жирні, кольори поспішні, світло робило букви ще кривішими. Люди йшли повз, не підіймаючи голови. Майбутнє висіло над ними, а вони поспішали в теперішнє: пакети, списки, діти.

— Ось твоя стратегія, — кпинила тінь. — Гучні обіцянки й результат — банер, якого ніхто не читає.

— Хоча б висить.

— Мертвим вантажем. Як і ваші мантри.

Я рушив алеєю. Під ногами блищала плитка, праворуч — спортмагазин із манекенами-супергероями, ліворуч — телевізори, що крутили одну й ту ж рекламу. Зверху тягнуло запахом кави й випічки, змішаним із парфумами.

Розмови проскакували уривками:

— «Купи вже, поки є розмір».

— «Мамо, можна гру?»

— «Ти ж казав, що знижка!»

У цих словах було більше життя, ніж у наших презентаціях. Тут важливим було те, що тримали в руках.

— Справжня синергія — це коли ціна збігається з гаманцем, — тінь пирхнула. — А не дебати про «tone of voice».
— Хоч би тут без брейнстормів.

— Не радій. Біля каси ще будуть баталії за акційні пачки. Але щиріші.

Скляні двері супермаркету відчинились — і накрило шумом. Голоси, писк сканерів, крик візка, що застряг. Запах свіжої випічки, холод від холодильників, лампи світили так яскраво, що очі щулилися. Стеля дзижчала люмінесцентним світлом, і все скидалося на величезну лабораторію споживання. Гігантська операція без диригента, де кожен покупець — одночасно соліст і статист.

Я взяв візок. Хліб, сир, пляшка вина, яблука. Кошик набирав ваги, а я ловив себе на думці: ці дрібниці повертають до життя.

— Ось твій справжній прогноз: скільки яблук з’їси. Ніяких «ризиків».
— І ніхто не питає, чому яблука, а не груші.

— Ще спитають. Диви, бабця вже дивиться з підозрою.

Я усміхнувся. Люди купували, обирали, жили. Хтось рахував копійки, хтось із розгону кидав пляшки вина у візок, мов гранати. Справжня економіка — тут, між стелажами, а не на слайдах із трендами. 

У новому ряду було тихіше. Кілька покупців розглядали молочне, діти бігали між стелажами. Лампочки тремтіли, наче боялися загаснути від людського гомону. Я відчув себе у театрі, де актори грають без сценарію, а глядачі одночасно купують квитки й ролі.

І раптом — голос:

— «Візьми ще одну пачку, бо швидко закінчуються».

Буденна фраза. Але інтонація прошила струмом. Я завмер. Це був той самий голос. Той, що неможливо забути.

Озирнувся. Ряд тягнувся довгим коридором облич і голосів. Вони змішувалися, губилися в шумі. Серце калатало. Здавалося, стелажі ось-ось розсунуться й відкриють двері у «тоді».

— Ну, от і почалося, — іронічно зітхнула тінь. — Твоїх фантомів тепер можна заморожувати разом із йогуртами. Майстер би аплодував: реальність і марево в одному ряду, між акціями на молоко.

Я зробив крок уперед. І в ту ж мить усе розчинилося: цінники, кошики, промоутер, що монотонно пропонував йогурт. Лише тиша між словами трималася вперто.

— Тобі здалося, — прошепотіла тінь.

— А може, й ні.

Я рушив далі. У візку було всього кілька продуктів, але справжній тягар я ніс у собі. Голос дзвенів усередині, мов відлуння, яке не хотіло стишитися. А я розумів: це не просто випадковість у супермаркеті. Це чергове нагадування, що минуле вміє ховатися між полицями й чекати на мене навіть у найбільш банальному сьогоденні. І, можливо, саме тут — у цій абсурдній лабораторії зі знижками — воно й зловить мене остаточно.