XII

Екран ноутбука розквітнув прямокутниками, мов гірлянда: десятки вікон, у кожному — своя географія побуту. Олег сидів на кухні серед каструль, Ельза вмостилася у машині так, що кермо було виразніше за її обличчя, Сергій демонстративно увімкнув корпоративний банер із пом’ятим логотипом. Володимир розташувався у кабінеті з книжковою стіною — кожна книга була суворим свідком його «ключових ризиків». Іра, як завжди, обрала кут із яскравим постером позаду: «Dream big» підморгував у камеру замість неї. Новенький Артем — інтерн із надто старанним виразом — весь час кивав, навіть коли зв’язок його обривався. Декілька чорних квадратиків з ініціалами — тіні людей, які воліли бути лише голосами.

— «Всім привіт, почнемо?» — Аліна, керівниця усміхнулася до камери. Усмішка відставала від голосу, рот рухався окремо від слів, як у дешевій дубляжці.

Перші хвилини були схожі на цирк несправностей. Олег довго шукав кнопку «Unmute», відкриваючи рота без звуку. Ельза говорила так гучно, що фон тріщав, немов стара касета. Іра махала руками, демонструючи картонку зі словом «креатив», ніби екзорцист, що виганяє буденність. Артем завзято кивав, наче пружина у дешевій іграшці. Кілька людей не витримали й зареготали — сміх виявився щирішим за все подальше обговорення.

Почалися звичні мантри: «синергія», «гнучкість», «адаптивність». Сергій казав: «повернемось до цього пізніше» — тобто «ніколи». У чаті миготіли «+1», сердечка, смайлики. Це нагадувало стару лотерею: рух є, виграшу нема.

Коли настала моя черга, я показав діаграми, виклав ризики, окреслив кроки. Коротко й чітко. У чаті хтось кинув «дякую», ще одна галочка «+1». Кілька колег кивнули, але дивилися у телефони чи в стелю.

— Вітаю, ти ідеальний виконавець, — хмикнула тінь, сидячи на підвіконні. — Від тебе чекають не думки, а закритих задач. Ти — добре налаштований будильник: спрацьовуєш вчасно й нічого не вимагаєш.

— Це ж довіра.

— Ні. Це довіра до твого мовчання.

Я вимкнув мікрофон і відчув, ніби мене винесли за борт. Володимир сипав слайдами про «стратегію зростання», Ельза жартувала, викликаючи сміх. Іра сипала ідеями, немов конфетті, половина яких падала на підлогу й ніхто не збирав. Артем завзято кивав — тепер уже у такт музиці, що випадково долинула з його кімнати. Керівник департаменту похвалив за «чітку структуру комунікації» — безособово, наче для будь-кого. Моя робота була, мене в ній не було.

І тут директор різко обірвав чиюсь доповідь:

— «Добре, це все зрозуміло. Давайте до маркетингової стратегії наступного кварталу».

І вся нарада підскочила на нову тему. Обличчя ожили, голоси загомоніли. Хтось відкрив слайди з барвистими банерами. Олег захоплено розповідав про TikTok, Ельза — про нові слогани, Сергій — про «масовану присутність». Іра малювала у чаті емодзі-бурю, доводячи свою креативність до абсурду. Артем кивав уже так швидко, що, здавалося, зараз відірве собі шию. Жодної цифри, лише слова, що сипалися, як сніг з неба.

— Ось вона, магія, — сміялась тінь. — Твої діаграми зникли, зате слово «стратегія» викликало карнавал. Вони говорять про маркетинг, як бабці торгуються за огірки.
— Це їхня робота.

— Ні, це їхня розвага. Тут треба виглядати натхненним, а не мислити.

Я слухав хор слів і відчував, як мої графіки розчинились у балагані. У чат сипалося: «Гарна ідея!», «Додати блогерів», «Креативні банери». Люди перебивали одне одного, голоси накладалися, мов у дешевому ефірі.

— Бачиш? Твій Гант програв феєрверку. Цифри — межі, слова — свобода без наслідків.

— Цифри все одно вирішують.

— Так, але їх ніхто не хоче чути.

Ще пів години імпровізацій: нові «tone of voice», нові кольори. Це був театр, а не робота. Я сидів зайвим. Гротеск ожив: персонажі тут нагадували не фахівців, а маріонеток, які раз у раз вигукували потрібні репліки. Словесний шабаш — ідеальна вистава без сценарію.

Останні хвилини стали катуванням: люди повторювали одне й те саме. У чат сипалося «+1», «добре підсумовано». Ритуал без сенсу.

Нарешті: «Meeting ended by host». Екран почорнів. У цій тиші було більше правди, ніж у всій нараді.

Я сидів кілька хвилин, слухаючи батарею й вітер за вікном. Думка не відпускала: моя справжня нарада відбувається не тут. І точно не з цими людьми, які навіть не помітять, якщо завтра квадратів стане на один менше.

— Ну що, герой діаграм, тепер відчуваєш, чому це стеля? Бо твої слова і твоє мовчання для них однаково прозорі.

— І що далі?

— А далі ти вирішуєш: лишитись у мушлі чи вийти. Але пам’ятай: мушля захищає не лише від інших, а й від власного голосу.

Я закрив ноутбук. На кришці лишився відбиток пальців — єдина справжня мітка моєї присутності за цілу нараду.