XI

День почався з відчуття, ніби квартира знову перевтілилася у крихітний офіс із правом на життя лише за бейджиком. Кухня пахла кавою, але замість ранкової легкості в повітрі висів тиск дедлайнів, що притискав плечі, як мокрий плащ. На столі — ноутбук, кілька роздруківок, ручка, блокнот, чашка кави, яка охолоне швидше, ніж я згадаю про неї. Все виглядало, наче декорації вистави, де головний актор уже втомився грати роль і мріє про пенсію, але все ще виходить на сцену за звичкою.

Екран світився яскраво й вимагав уваги, як дитина в супермаркеті. У task-трекері блимали картки: «в роботі», «очікує», «done». Я рухав курсор по діаграмі Ганта, креслив стрілки, переносив дедлайни. Хаос перетворювався на геометрію, а я — на приборкувача прямокутників.

— Дивися-но: диригент у костюмі з піжами, керує оркестром квадратів. — Тінь розляглася на підлокітнику дивана, закинувши ногу на ногу. — Вони навіть не фальшивлять. Ти ж любиш відчувати, що без тебе все розсиплеться.
— А хіба це погано?

— Погано, коли вважаєш це сенсом. Бо тоді сенс стає дешевшим за каву, яку ти знову забув випити.

Наступна вкладка — презентація: квадрати, стрілки, виноски. Моє ремесло — робити зрозумілим те, що спершу здається хаотичним. У цьому була краса: як музика з нот, так і стратегія з блок-схем. Я завжди вмів переконати людей у логіці, навіть якщо логіка була лише декорацією.

Кава охолола й гірчила. Я поставив горнятко й втупився в нову діаграму: абстрактні кола й стрілки скидалися на ілюзію порядку, намальовану на стелі, яка от-от упаде. Я зрозумів: ці схеми не ведуть уперед. Вони лише ходять колами, як чиновник, що заблукав у власному кабінеті.

— Бачиш, навіть твої графіки зраджують: малюють минуле, а не майбутнє.

— Це я сам малюю минуле. Вони лише віддзеркалюють.

У месенджері блиснуло: «Терміново: зведена таблиця ризиків до кінця дня». Я відкрив Excel, скопіював дані, вирівняв стовпці, накреслив графік. Через кілька хвилин файл був готовий. Галочка. І пустка.

— Ну от, знову врятував світ одним графіком. Як відчуття?
— Порожньо.

— А якщо так ще двадцять років? Уяви свій ювілей: замість тостів — Excel-таблиці. Замість гостей — слайди PowerPoint. А замість музики — дзижчання кондиціонера.
— Припини.

— Не я, ти. Припини себе вмовляти.

За вікном осінь тягнула по небу сіру ковдру. Перехожі квапилися з пакетами, машини шурхотіли по мокрому асфальту. Буденність на вулиці виглядала реальнішою за мої діаграми. Там — реальний рух. Тут — ілюзія контролю. Моя квартира нагадувала кабінет чиновника, який пише вказівки сам собі й звітує сам собі.

На екрані світилася «Forecast»: рівна лінія вгору. Як моя кар’єра: передбачувана, спокійна. І водночас — лячна.

— Тобі бракує не роботи, а сюрпризів, — зиркнула тінь. — Ти ж завжди любив повороти сюжету.

— У всьому, тільки не в роботі. Тут я мушу бути виваженим.
— А поза роботою? — Там без несподіванок мені буває нудно. — Ось і твій парадокс: сталь у діаграмах і хаос у душі. Ти — архітектор в’язниці з графіків, в якій сам собі тюремник.

Нова пошта сипалася, як дощ: запити, правки, нагадування. Я відповідав, додавав коментарі, коригував діаграми. Руки працювали механічно, а всередині все повторювалося, мов заїжджена платівка. Від цього ставало важче, ніж від самого навантаження. І я відчув себе статистом у власному театрі: сиджу в залі, аплодуючи власній ж виставі, яку ненавиджу.

Я долив кави. У дзеркальних дверцятах холодильника відбилася постать — працівник, який замкнув себе в офісі власної квартири. Без бейджика, без зарплати, але з KPI в голові. Майстер би засміявся: «Людина згодна вмерти, аби тільки її дедлайни жили».

Презентація для ранкового call`а. Слайд: «Next Steps». Порожнє місце для тексту. Я дивився на нього довше, ніж треба. І бачив не план, а власне життя: поле для наступних кроків.

— То й зроби їх, — тінь простягла руку до екрану. — Не в таблиці, а в собі.

— І що далі?

— Порожній слайд — не порожнеча. Це запрошення.

Я закрив очі. Перед ними миготіли діаграми, таблиці, схеми. Вони зливалися в одне велике «структуроване ніщо». І серед нього світилося маленьке вікно: білий аркуш. На ньому не було логотипів, підписів, KPI. Лише місце для того, що можна написати без брехні.

Я знову розгорнув його на екрані. Курсор блимав, як серцебиття. І вперше мені захотілося написати щось не для звіту й не для стейкхолдерів — для себе.

І це «для себе» злякало сильніше за будь-який дедлайн. Бо дедлайн у календарі можна пересунути, а цей — горів у грудях.

— Ну що, відчуєш нарешті страх не від начальника, а від себе? — тінь усміхнулася. — Оце і є перший справжній дедлайн.

І світ у цей момент розколовся на двоє: з одного боку — діаграми, лінії, квадрати; з іншого — білий аркуш, який чекав моїх слів. Як сцена, що завмерла перед реплікою актора. Як ніч, що затамувала подих перед світанком.