X

Ресторанчик ховався у дворі між двома багатоповерхівками, ніби секрет, який не всім хочуть показувати. Вивіска з вицвілою виноградною галузкою тьмяно світилася, двері були важкі, дерев’яні, з подряпинами на висоті людських рук. Усередині пахло теплом: тістом, сиром, спеціями, димком від мангалу, що десь невидимо дихав. Інтер’єр простий: темні столи без скатертин, груба кераміка, кілька чорно-білих фотографій гір у рамах, приглушене світло з плафонів, у яких світиться сама тиша.

Я вибрав столик у кутку, торкнувся холодного дерева. Офіціант із вусами, мов дужки, поставив QR-код меню й відступив із таким виглядом, ніби виконав державне доручення. Замовив аджарський хачапурі, шашлик, теплий салат із баклажанами та келих сухого. Коли він перепитав, із чого готувати м’ясо, я на мить завмер: déjà vu. Тут же. Тільки тоді — не сам. І одна коротка фраза, якої вистачило на всю зиму.

Вино принесли швидко. Колір світився глибоко, як щось, що визрівало під темним листям. Я провів пальцем по обідку й почув голос учителя з потертою піджачиною. Він малював крейдою два кола й простір між ними: «Тут твоя відповідальність. Не в чужому колі, не в своєму повністю, а між — там, де доводиться вибирати». Ми сміялись із «філософії математики», а він не стирав крейду. Якось спіймав мене з цигаркою за школою. Не сварив — лише мовив: «Життя спокушатиме дешевим димом. Але справжнє випробування — не ховатися від себе». Розтер цигарку носаком. І мені здалося, що врятував він не легені.

— Знову твій геометр, — пробурмотіла тінь. — Кола, пафос. Може, він просто не вмів пояснювати дроби?

— Може. Але його «між» лишилося в мені.

— Тобі просто подобається невизначеність. Діагноз підтверджено.

Я зробив ковток. Сухість вина розкривалась повільно, як вечір. Запахи залу змішалися з теплом у грудях, і виринув спогад: склад на околиці, бетон під кросівками, ящики з яблуками. Мій перший підробіток. Старший комірник щоранку казав: «Прибери за собою — і вже пів справи зробив». Здавалося банально. А потім я зрозумів: «прибрати за собою» — значить не залишати сміття в чужих головах. І тепер кожен ящик пахне пилюкою з його рук.

— Ще один філософ — тепер зі складу. Цитуєш піддони?

— Це теж про повагу.

— Для ящиків — надмірна шляхетність.

Принесли баклажани з горіхом і зеленню та інше з замовлення. Я порізав хачапурі — жовток засвітився, ніби лампа під шкірою тіста. І в голові клацнув кадр з університету. Викладач, який не носив папок: «Коли кажеш «чесно», уточнюй — для кого. Бо «чесно» завжди про когось». Ми сердилися, бо хотіли універсальних істин, а він показував відповідальність.

— Запишемо в твою книгу епіграфів: між складівським порядком і шкільними колами. Хто далі?

— Сусідка. — І вино ніби стало тепліше.

Вона сиділа на лавці, розмотувала клубок і кожному казала по слову. Якось мені: «Не поспішай виправдовуватися. Коли люблять, достатньо, що ти є». Я тоді втік у ліфт, але з часом її слова звучали гучніше за будь-які пояснення.

— Зручна формула, якщо не плануєш змін.

— Або чесна, якщо вже нічого не можеш обіцяти.

— Знову твоє «між».

За сусіднім столом сперечалися про футбол. Голоси — різкі, але сміх чистий. Офіціанти рухались мовчки, робили все точно. Ресторан дихав простотою: ніякого пафосу, тільки робота, яку хочеться робити добре.

— Гори на стінах, люди без гір у голосі. І ти тут збираєш свій «пантеон».

— Я збираю не людей. Їхні фрази, жести. Крихти, що не руйнуються.

— Ти просто архітектор власної легенди.

— Якщо легенда, то зі скромних матеріалів.

Вино спадало в келиху. Я доїв хачапурі, ловлячи жовток на виделку. І пригадав шефа з кафе на зупинці: «Став тарілку рівно, навіть якщо ніхто не бачить. Бо саме з цього починається повага». Тоді я сміявся, а тепер бачу: у кожній рівній тарілці — невидимий гість.

— О, естет етикету. Став тарілку рівно, щоб світ не розсипався.
— Щоб не звик до кривого.

— Світ давно звик. Просто ти впертий.

Я усміхнувся. У кутку хтось фальшивив під радіо. Я відчув тяглість: від крейди — до складу, від складу — до університету, від університету — до лавки під під’їздом, від лавки — до цього столу. І зрозумів: мої «наставники» нічого не наставляли. Вони просто жили поруч достатньо близько, щоб я міг украсти — інтонацію, пів жесту, одне речення.

— Тост? За кафедру лавок і рівних тарілок?

— Саме так. За тих, хто не знав, що мене вчить.

Я підняв келих. Вино світилося передостаннім сяйвом — не спокушало, а тримало рівновагу. І тоді в голові сплив ще один голос. Той, після якого в мені посунулись перегородки.

— Обережно, насувається «вона».

— Не насувається. Просто проходить, як тінь на стіні.

— Ще одна тінь — у мене конкуренція.

Офіціант спитав, чи все гаразд. Я кивнув. «Гаразд» було правильним словом: не «чудово», не «вражаюче», а саме «гаразд» — рівно поставлено, тепло подано. Я відпив останню краплю.