IX

Вихідний дихав повільніше. Місто знижувало оберти, наче старий грамофон: кав’ярні напівпорожні, продавці каштанів колихали дим над жарівнями, автобуси сунулись без поспіху, ніби боялись розбудити когось важливого. Асфальт ще тримав учорашню вологу, листя липло до підошов, повітря пахло дешевою кавою з автоматів і сирим деревом кіосків, що вдавали «сервісні центри цивілізації».

Я вийшов без плану. Годинник цокав, як кишеньковий кат на службі, светр тримав тепло, руки ховалися в кишенях куртки. Хотілося просто йти. Десять хвилин, двадцять — думки розмотувалися рівно, як нитка з котушки, доки хтось не переріже.

— Рідкісний день, коли ти не граєш роль «зайнятого». Запишемо в протокол: суб’єкт виявив наявність вихідного. Чудо! — тінь ліниво з’явилася поруч.

— Не псуй. Дай місту побути самим собою.

— Добре. Місто — собою, ти — статистом.

На розі супермаркету мене зупинило обличчя. Знайоме так, ніби його колись носив я сам. Обвітрене, зі зморшками біля очей, коротке волосся, джинсова куртка, пакет із хлібом і яблуками. Він теж завмер, наче обидва ми включили один і той самий сканер пам’яті.

— Та ну… Це ж ти? — він посміхнувся, простягаючи руку.
— Схоже, що так. Привіт.

Ми потиснули долоні на секунду довше, ніж належить дорослим. Імена не знадобилися: клас, сусідні парти, м’яч у дворі, крейда на пальцях — усе це стояло між нами, як несплачений борг.

— Ну, як ти? — спитав він тим самим голосом, яким колись кликав у двір.

— Йду, думаю, — засміявся я з власної звички говорити напівправдами. — А ти?

— Та нормально. Робота, дім. Булочки взяв і каву дружині. Вона там, у парку з малими. Хвилинка тихого щастя.

Макс рушив паралельно. Він розповідав: робота в сервісі, де встановлюють і ремонтують техніку, не бог зна що, але стабільно; у вихідні — футбольна школа для малого; іпотека, як невидимий нашийник. Слова лягали просто, як дошки в підлогу.

— Ось тобі роль без презентацій: гайки, суботній футбол, іпотека. Режисер: побут. Квитки: безкоштовно. — тінь пирхнула.

— Тихо. Йому це пасує.

У кіоску-кав'ярні він замовив кави на двох. І мені раптом стало приємно не вибирати. Присмак був простий, трохи горіховий — як його історія.

— Пам’ятаєш математику? Як списували формули, а вчитель робив вигляд, що не бачить, — кинув Макс.

— Пам’ятаю. І кулі на полях.

— Ага. Хтось…

Ми усміхнулись. Я відпив. У його погляді не було корпоративного рентгена — лише рівність.

— Ти де тепер? Чим займаєшся? — спитав він.

— Керую-аналічу. Набір слів, щоб батькам не соромно.

— Ну, аби платили, а все інше — деталі, — відказав він.

 І саме в цю мить до нас підбіг хлопчик у рукавиці з відкушеним «велкро».

— Це мій. Скажи дядькові «доброго дня».

— Доброго дня! — випалив малий і побіг до мами з візочком.

У її посмішці не було нічого «з оцінкою», лише просте тепло. Вона кивнула й пішла далі, тримаючи візочок так впевнено, ніби він — їхній спільний корабель.

— Бачив? Він показав предмет, якого у твоєму домі нема. Називається «необхідність». Лікує від зайвих думок. Іноді.
— А іноді калічить.

— Зате діє.

Ми сіли на лавку. Макс говорив просто, як тримав пакет із булочками. Про тренера малого («добрий, але з характером»), про маму («стоїть на балконі й рахує автобуси»), про знайомих, що зникли, як тіні зі старих світлин. Я слухав і заздрив чіткості його маршруту. У нього не було сценографії — лише дорога.

— Зустрічі дивні, — сказав він. — Думаєш, ти той самий, а бачиш — інший. Мені здається, що ти живеш «по-справжньому», а ти думаєш, що я.

— Може, ми обидва праві. І обидва помиляємось.

Я кивнув. Вітер перегорнув листя, як сторінку.

— Експонат «Життя без зайвих запитань». На вигляд: цілісний. На смак: справжній. — тінь занотувала.

— Щедрий сьогодні.

— Це об’єктивка.

— А ти щасливий? — він глянув буденно.

— Сьогодні — так. Кава нормальна, і я нікого не переконував.

— Гарна відповідь. Мені час бігти. Якщо будеш десь поряд, махни. Посидимо. Без понтів.

Ми обмінялися номерами. Його контакт з’явився в телефоні просто, як будні. Макс підхопив пакет і побіг до своїх. Малий стрибав по жовтих плитках, бо інакше «програєш». Жінка усміхалася — тихо, без напуску.

— Ну? Захотілося «сервісу техніки і футболу по суботах»?
— Захотілося тиші без пояснень. І погляду, що перевіряє — чи все гаразд.

— Симптом: прагнення реальності. Побічні ефекти — ясність.

Я дивився, як вони переходили дорогу: Макс — перший, потім вона з візком, потім малий, що вперто наступав на кожну плитку. Усе було настільки непостановочно, що аж боляче.