VIII

Квартира зустріла темрявою і запахом старих книг. Я не вмикав верхнє світло — лише торшер у кутку, який розливав жовтуватий відтінок, мов чай, що перестояв. Кімната одразу стала камерною, як маленька сцена, де актори давно розбіглися, лишивши на підмостках мене, стіл і кілька реквізитів. Полиці з книжками, що роками збирали пил і цитати, дивилися з докором: «ти нас купив — і покинув». Дзеркало в коридорі ковзнуло відблиском і відразу сховалося, не бажаючи втручатися в мої розмови з самим собою.

З холодильника — пляшка вина. Відкривання стало ритуалом: штопор, пробка, тихий тріск — ніби щось всередині впиралося й не хотіло виходити. На столі чекала тарілка з сирами: камамбер із горіховим присмаком, дорблю з різкою жилкою, горіхове асорті і виноград. Маленький театр для одного глядача. Я міг дозволити собі цю бутафорію хоча б для того, щоб обманути себе: «у мене є стиль». Іронія в тому, що стиль завжди дешевший за істину.

Динаміки ожили першим треком. Електронний біт уплівся в гітару — і кімната завібрувала, як стіни, що пам’ятали двотисячні. Це була музика моєї юності, але вона звучала так, ніби не старіла. Я — так. Вона — ні. Кожна нота відчиняла двері, за якими стояв хлопець у потертій куртці й сміявся з майбутнього, яке ще не відбулося.

Перший ковток. Колір вина у світлі торшера нагадував кров, що пройшла через сито часу. Терпкість потягнула пам’ять: дешеві пляшки у дворі, сміх, який більше нагадував виклик страху. Тоді я не любив вина. Тепер — люблю, бо навчився відрізняти його від шмурдяку. Хоча різниця часто була лише у ціні. Як і між людьми: етикетка, ціна, а всередині — той самий виноград, тільки іноді вже гнилий.

— О, гурман. Сир, вино, музика. Естетика втрат. Але сиром і вином не замажеш діри, які залишили люди. — тінь примостилася на стільці навпроти.

— Це називається відпочинок.

— Від кого? Від самого себе?

Я зробив вигляд, що не чую. Та музика перескочила на інший трек — і я знову побачив його. Друг із підліткових років, той, що малював кулі в зошиті. Всплило, як ми ділили насіння на перервах разом з дріб’язковими секретами. А потім він просто зник. Шепотіли про бійки у дворі, нічні вокзали, «пацанську компанію». Одного дня його затримали з тими, хто грабував кіоски. І його ніби не було. У нас уміли видаляти людей так, ніби їх ніколи й не було.

Я підняв келих:

— Це був твій шлях, друже.

Вино різко обпекло горло, як правда, сказана вголос.

— Сентиментально. Ти навіть не знаєш, живий він чи ні. Може, вже давно п’є за тебе десь, де твої «дороги» нічого не варті.

— Неважливо. У мені він давно мертвий.

— Брехня. Якби був мертвий — ти б не піднімав келих.

Я відкусив дорблю. Солонуватість зробила присмак ще гострішим. І спогад повернувся з новою силою: як він, схилившись до мене на уроці, шепотів плани втечі «кудись, де нас не знайдуть». Ми обоє вірили, що таке «десь» існує. Я залишився. Він пішов у темряву.

Музика змінилась: жіночий голос, тендітний, відсторонений. І знову — інша втрата. Вона. Та, з якою навіть тиша була мовою. Потім тиша стала стіною. Кожна нота тепер витягала її відлуння, наче чужа рука витягала моє серце з кишені. Я пам’ятав запах її волосся після дощу, книжки з її нотатками на полях, навіть те, як вона ненавиділа сир із пліснявою. Тепер я їв дорблю сам і слухав пісні, що пахли її відсутністю.

Телефон лежав на столі. Порожній. Але я відчував: навіть мовчання може бути голосом. Межа пролягала між тими, кого я втратив назавжди, і тими, хто ще може написати.

— О, драматизм! Герой чекає повідомлення. Може, твоє дзеркало теж ріже сир і слухає ці треки. Гарна сцена для іронічного серіалу.

— Було б цікавіше за моє сьогодення.

— Авжеж. Бо твоє життя — як цей сир: гарно викладене, але всередині пліснява.

Я засміявся. У келиху відбилося надто серйозне обличчя для цієї сцени.

— Може, я й справді боюся пауз. Бо саме в них чути втрати.
— Точно. Твої втрати — як пісні з 2000-х: ти їх не вмикаєш, але вони все одно грають.

Другий келих. Осінь заходила у вікно з прохолодою й запахом вологого листя. Я дивився на полицю з фотографіями: усмішки людей, які давно пішли. У рамці була вона — ще юна, ще смілива. Я торкнувся скла пальцем, і здавалося, воно холодніше за мою руку.

І раптом здалося: поруч хтось є. Не тінь, не спогад — просто присутність. Тиха, невидима. Вона нічого не вимагала, тільки слухала.

— Знаєш, я втратив не тільки людей. Я втратив себе у цих ролях.

Тиша відповіла теплом.

— Браво! Тост за власну смерть при житті. Додай ще: «Я втратив себе, але знайшов камамбер».

— А може, дрібниці й рятують.

— Ні. Дрібниці милі, але не замінять правди: ти досі не вирішив, кого хочеш бачити поруч.

У пляшці залишилось менше половини. І я зрозумів: усі мої втрати — як келихи. Повні, порожні, напівповні. У кожної — свій смак.

Я підняв келих утретє:

— За тих, кого не втримав. За тих, кого вже не наздожену. І за тих, хто ще може написати.

Музика перейшла у важчий ритм. Тінь уперше змовкла.