VII

Осінь на набережній пахла рікою й листям, що злиплося в мокрий килим під ногами. Ліхтарі світили нерівно, їхнє світло розтікалося калюжами, ніби хтось розлив мед і полінувався витерти. Десь у тумані хрипіли машини, але сюди доходив лише приглушений гуркіт — як далеке серцебиття міста, що втомилося й працює на інерції.

Я йшов повільно, руки в кишенях, дивився у воду. Вона тягнула свої течії без пафосу й стратегій, без діаграм і KPI. Просто рухалася, як їй заманеться.

Попереду вискочила собака — чи то хаскі, чи то маламут. Срібна шерсть спалахнула під ліхтарем, лапи ковзнули по плитці. Вона спинилася, кинула на мене погляд — світлий, прямий, без жодної ролі. Але здавалось, вона дивилась мені в душу, і знала про мене все.

Телефон дзенькнув. Я витягнув його, не відводячи погляду від собаки. На екрані світилися два слова: «як ти?»
Собака хитнула головою й побігла далі. А в мені щось залишилось — її погляд і ці букви.

— О, нарешті. Фантоми ожили, а ти знову в ролі. Повідомлення як бомба уповільненої дії. У твоєму випадку — навіть не уповільненої. — тінь гойдала ногами над водою, наче клоун на канаті.

— Це просто повідомлення.

— Просто? Не бреши. У нас навіть каву не вміють варити «просто», а ти тут про «просто».

Звичайні літери, звичайний контакт у телефоні. І від цього ще небезпечніше.

— То хто ж це пише? Архангел у месенджері? Святе причастя в push-повідомленні?

— Людина.

— Ага, ну так, невидимка. Той, хто поруч і водночас ніде. А ти вже в голові розмотуєш ці два слова, як священик сувій.

Я сунув телефон у кишеню. Але слова лишились. А тінь знову заворушила в мені складні питання: кого я хочу бачити поруч, кого легко відпустив би, а кого не можу відпустити навіть подумки.

— Звичайне повідомлення. Співпадіння. Випадковість.

— А стоїш, наче отримав послання з космосу.

— Бо воно просте і справжнє.

— Патетично. Ти вже майже як той тіктоківський стратег, що продає сенси у коробках.

Вітер піднімав листя й зривав його в ріку. Десь сміялась пара, десь хтось лаявся у телефон. Я подумав про контакти: імена, яких не хочу бачити; номери, що нічого не значать.

— Половину можна видалити без жалю.

— Так видали. Не жалій — пам’ять смартфона теж не гумова.

— Іноді легше носити мертвий багаж, ніж визнати, що він мертвий.

— Ти — архіваріус власної трухлявої адресної книги. Мавзолей із SIM-карти.

Я глянув у воду: там, унизу, світ був чіткіший. Ліхтарі світили ясніше, перехожі виглядали справжнішими. Може, справжнє життя завжди відбивається «внизу», поки ми граємо ролі нагорі.

Телефон знову загорівся: «Сподіваюсь, у тебе все добре. Щасти!»
І поруч відчулась тиха присутність. Не голос, не обличчя — хода. Знайома і невизначена водночас. У ній могло бути багато ролей, але жодної назви.

— Небезпечно означити неозначуване.

— Небезпечно не означувати. Бо тоді я лишуся тільки з тобою.

— О! Зізнання. Ти боїшся самотності більше, ніж статусів.

— Можливо. Але це не схоже на контракт.

— Помиляєшся. Це теж контракт. Тільки без печатки.

Я сів на мокру лавку. Над рікою підіймався легкий туман, ніби місто випускало пару після довгого дня.

— Це дзеркало. Без рамки.

— А ти боїшся дивитися. Бо там видно, хто тобі справді потрібен.

— Можливо.

— І хто для тебе порожній. А порожнеча страшніша за втрату.

Я відкрив повідомлення й написав: «йду, думаю». Це був не діалог — міст.

Присутність ішла поруч. Без імені, але справжня. Тінь ішла теж — в’їдлива, знущальна, як завжди. І теж справжня.

Я підвів голову: над водою кружляли чайки, різкі й сварливі. 

— Ну що, вирішив? Кого викреслиш, а кого залишиш?

— Ще ні. Але визнав, що список є.

— І цей контакт теж в ньому?

— Так. В ньому.

Я підвівся й пішов далі. Осінь хрускотіла під ногами, ріка тягла вниз відбиття. Телефон мовчав у кишені, але я знав: там є те, що так необхідно мені, і це потрібно визнавати хоча б самому собі.

Бо справжні слова не потребують слайдів. Вони б’ють прямо в груди й лишають там синці.