VI

Новий день приніс черговий офісний ранок. Переговорна кімната світилася так, ніби хотіла засмажити правду до хрусткої скоринки. Лампи гули під стелею, кондиціонер видував стандартизоване літо, а килим приглушував кроки, наче боявся будь-якого прояву щирості. На столах — пляшки з водою зі смаком гарячого металу й колекція ноутбуків, що дивилися чорними очима камер. Бейджі на шиях блимали в такт презентації: яскраво, але ні про що, наче новорічні гірлянди у морзі.

Я вмостився трохи осторонь, як глядач, що випадково забрів за лаштунки. Годинник на зап’ясті відбивав секунди — кожна дзвеніла в скроні, мов молоточок лікаря, що перевіряє, чи пацієнт ще реагує. Сорочка й темні штани сиділи на мені рівно й правильно, але то була уніформа статиста, а не одяг живої людини. На спинці крісла висіла шкіряна куртка — єдиний предмет, що не грав ролі, а залишався собою, з усіма подряпинами й пам’яттю дороги.

Ми зібралися не заради блискучої етикетки чи чергової стратегії експансії ринку. Наша агенція мала амбіції куди вищі: ми продавали не продукти, а сценарії майбутнього. Aeternum Consulting — так називалась компанія, де я працював. Наші клієнти приходили за відповідями: куди рухати бізнес, як не втратити людей, як вигаптати сенс там, де він давно зник. Стратегічні сесії, воркшопи, презентації — театр без антрактів, де кожна діаграма мала зображати спасіння. І щоразу ми вдавали, що віримо у власні вистави.

— Панове й пані! Ми стоїмо на порозі трансформації… — почав Андрій Павлович, керівник напрямку, в костюмі з вилизаною усмішкою — той типаж, що завжди говорить так, ніби стоїть на сцені й аплодує сам собі. Слайд вибухнув цифрами, відсотками й графіками. Колеги закивали, пролунали оплески — як у серіалі з дешевими доріжками сміху.

— Ну, як тобі наш собор святої ROI? — тінь простягла мені невидиму програмку. — У першій дії — «Синергія апостолів KPI», у другій — «Помноження бюджетів», у фіналі — «Вознесіння Стратегії». Квитки — лише за запрошенням.

Новий слайд: прямокутники й стрілки, мов зашморги. Слова «цінності», «лідерство», «зрілість процесів» стояли, як почесна варта біля порожнього постаменту. Спікер розливався солов’єм, пояснюючи, що клієнт хоче стати «преміальним гравцем», що їм потрібна «революція у свідомості споживача». І хтось у залі тихо спитав: «А якщо люди просто хочуть спокійно працювати й отримувати зарплату?» — питання втопилося під черговою діаграмою, як кошеня у відрі.

Я дивився на папки з логотипом Noxora. Вони блищали холодним світлом, ніби кулі. У голові знову виникла дошка з крейдою і малюнки мого друга — кулеметні стрічки замість формул.

— Що таке «успіх»? — тінь підперла підборіддя.

— Те, що зручно виміряти.

— І ти теж так робиш?

— Роблю. Бо інакше задихнешся в кімнаті, де заборонено говорити про повітря.

На екрані з’явився напис: «Люди — наш головний актив». Літери світилися так, ніби знали, що брешуть.

— Прекрасно! Люди — актив. Наступне: любов як інвестиційний інструмент? Весілля на умовах франшизи? І жодної відповідальності за зношення фондів.

Я намалював у блокноті ще один план евакуації — стрілка вела до дверей, яких тут не існувало.

Далі пішли «робочі питання»: розподіл зон відповідальності, підрядники, бюджети. Сергій сухо тарабанив цифри, Ельза з театральними жестами малювала перспективи співпраці з інфлюенсерами, Володимир бурмотів про ризики, які звучали як некролог. Загалом як завжди. Кожен тримав роль так ревно, ніби боявся втратити гастроль.

— Ну? Ти ж любиш плани. Де вихід? — тінь підморгнула.

— Тільки на папері.

— Отже, є. Але не для всіх.

Мікрофон холодив долоню. Стрілка годинника підштовхнула ще одну секунду.

— Дякую за презентацію. Скажіть: де тут те місце, де людям стане легше жити? Не від графіків — від роботи?

Зала завмерла. Спікер усміхнувся правильніше, ніж треба: «Люди в центрі… інструменти підтримки… культура… цінності…»

— Молодець, — тінь прошепотіла. — Вистрілив холостими, а гуркіт був. Хай лякаються.

Оплески. Слова трималися одне одного, як п’яні товариші. Я підвів очі до зеленого «Exit» — він світився терпляче, знаючи, що колись і мене проведе.

Зала випускала людей, як театр після третього дзвінка у зворотний бік. На столах лишалися стаканчики й кавові кільця — дрібні відбитки порожнечі. Я зібрав речі. Колеги говорили про «меседж» і відправляли підсумки. Кожен ніс свій театр у кишені.

— Ти хочеш бути ефективним актором чи чесним глядачем? — тінь торкнулася плеча.

— Хочу вийти, не загубивши себе.

— Тоді вихід праворуч. За планом евакуації, якого ти не малював, але пам’ятаєш.

Двері ковзнули, впустивши м’яке світло й запах осіннього дощу через відкрите вікно. Місто внизу жило без слайдів: сигналило, сміялося, ризикувало. У склі відбився чоловік у сорочці, що не знає PowerPoint. Він ледь кивнув.

— Не поспішай, — тінь сказала вже лагідніше. — Другий злам — це тиха пожежа всередині. Ти її вже чуєш.