V

Кав’ярня була камерною, як сповідальня, але з касою біля дверей: за гріхи тут брали готівкою й терміналом. Дерев’яні столи, потерті ліктями десятків відвідувачів, тримали на собі більше секретів, ніж архів СБУ. Лампи світили «майже жовтим» світлом, щоб намалювати на обличчях ілюзію тепла. Аромат кави, кориці й мокрого асфальту з вулиці змішувався у коктейль, який нагадував: життя — це завжди трохи фальшивий лате.

Я відкрив ноутбук. Курсор блимав, як блазень на сцені, що загубив репліку. Робота не йшла, і я дозволив собі відволіктися на відвідувачів. За столиком навпроти пара ділила шматок чизкейку: він різав більший шматок для себе, вона дивилась так, ніби готова різати вже його. У кутку чоловік ховався за газетою, жінка перед ним ховалась у телефоні. Він мовчав, бо слів більше нема, вона мовчала, бо от-от буде вибух.

Я ковтнув кави, яка обпекла язик і нагадала: щирість завжди трохи болюча.

— Ну, і вони щасливі? — тінь підсунулася ближче, вмостившись поруч, мов завсідник із правом коментаря.

— Може. У кожного своя міра.

— Міра? Та це ж арифметика! Він — витрати, вона — контроль. Бухгалтерія з людським обличчям. Excel на дві клітинки, які вдають сім’ю.

Я засміявся вголос. Офіціантка глянула здивовано. Я вдав, ніби читаю щось дотепне.

— А що для тебе партнерство?

— Партнерство — це коли двоє домовляються, що дешевше платити за комуналку разом. Все інше — поезія для невдах.

— А любов?

— Ілюзія, що від спільних рахунків не болить голова.

— Романтично.

— Романтично? Та це слово придумали продавці квітів і кондитери, щоб заробляти на дні святого Валентина.

— А пристрасть?

— О, пристрасть! — тінь театрально закотила очі. — Це коли тіло чесніше за язик. Бо язик може обіцяти вічність, а тіло лише сьогодні. А ще — хіть, проста й безсоромна, яка врізається в кров швидше, ніж будь-які освідчення. Вона говорить без перекладача: «хочу тебе» — і тут немає брехні. У ній стільки правди, що всі словники від заздрості повісились би.

Я хитнув головою.

— Не завжди. Коли все стає грою, лишається самотність удвох.

— Самотність удвох — найпопулярніша вистава світу. Квитки розпродані, а ніхто не хоче сидіти на прем’єрі.

Я відкинувся на спинку. Кав’ярня гомоніла, як теплий вулик, що давно забув, навіщо мед.

— Добре, а свобода?

— Її нема. Сказав «ти мій» — і все, клітка зачинилась. Люди самі тікають у ярмо, аби лиш не йти самі.

— А якщо свобода — бути поруч і лишатися собою?

— Тоді це не стосунки, а два квартиранти спільної кімнати. Один чхає — другий лається. Оце й уся романтика.

У грудях стислося.

— Тобі здається, що все зводиться до тіла?

— Авжеж! Усе починається з того, що хтось когось хоче. Далі вже придумують клятви, пісні й кредити.

Я мало не вдавився кавою. Офіціантка глянула вже з підозрою.

— І що тоді партнерство? — запитав я після паузи.

— Це коли двоє не заважають одне одному йти своїми дорогами, але з якихось дивних причин ідуть поруч. До першого світлофора.

— А мені здається, що партнерство — коли твої межі не тюрма, а сад, куди іншому хочеться заходити.

— Ага! І ти садівник? То не забудь поливати газон і платити за воду. Бо без цього сад швидко перетвориться на пустелю.

Ми обоє розсміялися. Мій сміх був гіркий, тіні — хижий.

Кав’ярня пахла кавою й чужими ілюзіями. Люди грали ролі, я грав свою — чоловіка, який удає, що працює. Але справжня вистава відбулася з тінню — моїм власним альтер-его у смугастому костюмі тигра без лап.

Я допив каву, відсунув чашку й подумав: можливо, істина й справді не у формулах. Можливо, все — гра на двох, де переможець завжди той, хто сміється голосніше.

Я розплатився й вийшов надвір. Дощ знову набирав силу. Місто пахло вологою й свободою, яку ніхто не гарантує, але всі вперто шукають.